Жан-Жак Руссо - Сповідь

Від «Сповіді» Авґустина читач знає: парити колами пам’яті є єдиним способом відкрити правду душі. Руссо перефразував думку свого попередника, стверджуючи, що йому потрібно якнайглибше зазирнути в себе самого. В останній частині «Пошуків втраченого часу» Марсель Пруст повторить віднайдений у попередні епохи засіб розуміння минулого: «я по колу спускаюсь у себе». У варіанті тлумачення способу відкриття правди свого «Я», що пропонує «Сповідь» Руссо, відсутня метафора кола (як у Авґустина та Пруста), але тим більше підкреслюється мотив погляду («заглянути в себе»). В акценті Руссо на оптичних ресурсах у пізнанні правди свого внутрішнього світу вияскравлюється просвітницьке розуміння зв’язку погляду з раціональним осмисленням. Герой «Сповіді» доходить висновку про те, що для осмислення природи почуттів потрібний саме погляд не назовні (наприклад, об’єкт захоплення), а в глиб себе. «Всю силу своєї прихильності я відчував лише тоді, коли її не бачив». Цей висновок допомагає Руссо-оповідачу в розгортанні тексту-пам’яті: «Я добре бачу лише те, що залишилося в мене в пам’яті, і розумний лише у своїх спогадах».

У «Сповіді» Руссо просто скасовується опозиційність вигадки та правди, адже обманом для її автора є виключно те, що суперечить істині. Саме тому на шляху відкриття істини свого «Я», на що зазіхає проект Руссо, всі елементи виконують свою функцію, жодним чином не ображаючи справедливість (наскільки б близькими чи далекими не були вони від життя реальної людини).

У тексті «Сповіді» вигадка не тлумачиться героєм-оповідачем як така, вигадані висловлювання з’являються в розповіді одразу обумовлені цілим рядом причин (як вигадка про те, що стрічку вкрала Маріон), включені в систему підстановок смислів, що породжують переживання сорому, бажання та витіснення, в чому і полягає своєрідність проекту Руссо.

Риторика сповіді, що лежить в основі всього проекту, насправді не працює в перших книгах «Сповіді», присвячених подіям дитинства та юності. Поль де Ман, зосереджуючи увагу на епізоді зі стрічкою, що ввійшов у список найбільш згадуваних у критиці сцен з художньої літератури, [246]вказує на суттєву характеристику тексту Руссо, в якому існує дивна нерівновага між спрямованістю доказу та спрямованістю прикладів, які зовсім не відповідають заявленому наміру. Так, неодноразово у тексті ми знаходимо ствердження про те, що Руссо пропустив окремі епізоди тому, що вони показували його у надто вигідному світлі. Але коли про деякі з цих епізодів потім усе ж розповідається для того, щоб зробити портрет більш точним, вони виявляються навдивовижу недоречними. Герой, який попередньо заявляв про упускання деяких епізодів, включаючи їх у розповідь, не називає імен своїх товаришів по іграх, які випадково поранили його, оскільки від оголошення їхніх імен у той час він, за його ж словами, мало б що виграв. Ці досить неприємні історії про фізичне насилля, криваві каліцтва та поламані пальці, розказані у такий спосіб, що біль та жорстокість запам’ятовуються краще за доброчинність, яку вони мали ілюструвати. Усе це дозволяє критикам робити висновок про те, що у тексті Руссо відсутній контроль над впливом на реципієнта, який він намагається створити.

Кожен може формувати свій висновок про скерованість діалогу Руссо-оповідача з читачем, але беззаперечним у будь-якому разі залишається той факт, що реципієнт суб’єкту сповіді потрібен не менше, ніж досвід останнього читачу. Намір «зробити свою душу прозорою в очах читача» пояснюється героєм-Руссо як реалізація його граничної відвертості, але разом з тим обраний шлях повертається для суб’єкта сповіді засобом самопізнання. Висвітлення Руссо порухів душі з усіх точок зору для читача може стати, а для героя стає основою розуміння джерела динаміки його внутрішнього світу.

У тексті Руссо переплітає події свого минулого з їх осмисленням, роздумами над життям, завдяки чому його біографія стає аналітичним антропологічним дискурсом, в якому проявляються не лише події пережитого, а головним чином їхні колись не усвідомлені внутрішні причини. Зрозуміти справжню основу своїх вчинків Руссо допомагає виведення подій свого життя назустріч розумінню стороннього реципієнта. «О мої читачі, не думайте хибно!» Руссо вимагає від читача, щоб не лише читали та любили текст, але й любили б у тексті його, довіряли йому, яким він був до створення кожного з його творів і яким став після їх публікації. Герой-оповідач «Сповіді» постійно дбає про думку невідомого йому читача його тексту, хоча й не завжди контролює вплив твору.