Жан-Жак Руссо - Сповідь

Руссо ділить свій текст на дві частини: до першої входять книги I–VI та преамбула, що охоплюють період з 1712-го по 1740 рік (тобто включає історію життя героя від народження до 28-річного віку, роки навчання до приїзду в Париж); друга частина включає VII–XII книги про життя в Парижі, успіхи в галузі музичного мистецтва та філософії, визнання після видання «Юлії, або Нової Елоїзи» (книга одинадцята) та напади на нього після виходу «Еміля», [240]які змусили його залишити Францію. Жан Старобінський влучно визначив зв’язок між двома частинами твору Руссо: перші книги постають «Сповіддю» до «Сповіді», відображенням особистості, якому останні книги «Сповіді» покликані дати правильне тлумачення.

Чіткий контраст між першою та другою половинами тексту «Сповіді» обумовлені зміною у світогляді Руссо. В першій – мрії, надії, грандіозні проекти, непередбачувані мандри, захват бідного мандрівника від зустрічей, нових зв’язків, любовних пригод. Друга частина написана на швидку руку, крадькома, з думкою про зраду видавців та друзів. Недовіра Руссо переросла в манію переслідування, що змушувала його бачити в своєму оточенні лише ворогів. Зникають світлі картини, на зміну їм приходять сцени суперечок, недостойні вчинки, придумані, на думку Руссо, для того, щоб принизити його репутацію, заговори уявних гнобителів. Досягнувши неймовірного успіху, будучи сприйнятий оточенням з великим ентузіазмом, він мусить на піку цього благополуччя зустрітися з осудженням, гонитвою на себе. Про людей, які в попередніх книгах поставали в образах друзів, близьких людей, тепер він пише з жорстокістю (Грімм, д’Епіне).

Події перших шести книг подані в прикрашеному вигляді, залиті світлом, на противагу – події другої частини постають у похмурих тонах, які Руссо не завжди намагається освітити. Шюке на закінчення своєї статті про «Сповідь» Руссо наводить слова пані Буфльор з приводу способу викладу в тексті прихованих пороків: «У цих ганебних спогадах прочитується сповідь працівника скотарні і навіть людини більш низького походження!» [241]

Незважаючи на зміну в тональності розповіді про дві частини життєвого шляху, активність внутрішнього «Я», хвилювання душі не загасає і навіть не зменшується. В час навали бід Руссо відкривається нове розуміння природи. Він описує природу так, як ніхто до нього не робив, і задає напрям розвитку традиції в описі природи, естафету якої перейняли романтики й передали далі. Завдяки утвердженню органічного зв’язку між світом природи як космічним явищем та внутрішнім світом почуттів окремої людини, що знайшло вираження в «Сповіді», чи точніше – саме завдяки проекту сповіді було досягнуто й реалізовано, – ім’я Руссо стало означником романтизму (Руссо – це романтизм). Занурений у свої муки, герой «Сповіді» не залишається байдужим до природи навколо, лише в її обіймах, де відсутні фальш та нещирість, він знаходить заспокоєння і втіху. В описи природи у літературі Руссо вдихнув життя: сторінки «Сповіді», присвячені сходу сонця, ландшафту гір, солов’їному співу вночі поблизу Ліона, змушують навіть читача, який постійно поспішає, замилуватися красою поетичних рядків.

У похмурому світлі опису подій життя другої частини перші шість книг постають як ідеалізоване минуле, крихкість та ефемерність якого лише підкреслюють його нескінченну чарівність.

Точно визначити час створення «Сповіді» також неможливо ще й тому, що останній текст Руссо ніби виростає з його попередніх творів. У книзі десятій «Сповіді» наведено спогад про намір написати твір під назвою «Чуттєва мораль, або Матеріалізм мудреця». «Я обмірковував також і третю книгу, думкою про яку був зобов’язаний спостереженням, зробленим над самим собою; і почував у собі велику сміливість до неї взятися, сподівався написати книгу і справді корисну людям, і навіть одну з найкорисніших, яку тільки можна їм запропонувати, якщо тільки виконання буде гідним задуманого плану». У цьому творі Руссо прагнув дослідити причини змін в людині на своєму прикладі, детально зупинитися на тих, які залежать від людини, переслідуючи мету показати, як «ми самі можемо ними керувати, щоб стати кращими і впевненішими в собі». За словами героя-оповідача, він мало працював над цією книгою, що так і не була завершена, але читачі «Сповіді» можуть з упевненістю стверджувати, що замислена просвітницька місія все ж отримала свою реалізацію в останньому творі Руссо.

Автор «Сповіді» зобразив історію внутрішніх пошуків та саморозуміння окремої людини, зумівши піднятися від одиничного до універсального. Такий перехід, за допомогою якого твір прочитується не просто як знайомство зі сценарієм життя письменника-просвітника, а головним чином як алгоритм самопізнання людини як такої, стає можливим завдяки обраній автором перспективі погляду на себе. Руссо постає у своїй книзі людиною, яка вже чує сурми Страшного суду. [242]Така позиція у часі дозволяє критично дивитися на своє минуле, що постає в усій повноті пройденого життєвого шляху, а тому викладена історія претендує на непряме вираження істин людського існування, підбиття підсумків про внутрішній досвід людини. «Хоч коли пролунала б сурма Страшного суду, я постану перед Вищим Суддею з цією книгою в руці».