Жан-Жак Руссо - Сповідь

Не дивлячись на дистанцію у часі, зв’язок того відношення між особливостями внутрішнього світу героя та історією його зовнішнього життя, що так і не дістане визначення в «Сповіді», зі світом сучасної людини тісніший, ніж здається на перший погляд. З приводу висновку героя про своє «Я» на поверхню сама проситься риторична фігура, яку можна окреслити за зразком завитка думки Руссо у фіналі твору. Хто може сказати, що не впізнає себе у цих рядках, той, наскільки б упевненим він не був у розумінні свого внутрішнього світу, нічого не знає – ні про світ, ні про себе: «Я, здається, вже згадував про те, що іноді буваю так мало схожий на самого себе, що мене можна прийняти за іншу людину з цілком протилежним характером».

Преамбула «Сповіді» несе читачеві обіцянку автора висвітлити істину про себе, що водночас і притягує читача, і провокує певні труднощі у розумінні тексту. Руссо, з одного боку, представляє виписування свого досвіду як унікальну модель, з іншого – прокладає місточок між собою та своїм читачем. Цей парадокс заснований на тому, що герой «Сповіді» розуміє себе виключно у гармонійному зв’язку з природою. Разом з тим, текст містить і міркування, розгорнуті в зовсім іншому напрямку, в яких герой, що обіцяв бути гранично відвертим, постає свідком та суддею низки моральних питань. У міркуваннях на тему моралі Жан-Жак не сприймає Бога як суддю, а виключно як свідка своєї правдивості.

«Сповідь» – роман, в якому Руссо все видає за правду, бо сам вірить усьому, що постачає йому його уява. «Мені належить бути правдивим, а читачу – справедливим. Ні про що більше я й не прошу». Увага до деталей у картинах дитинства та юності дивувала перших критиків роману, поставало питання, як шістдесятирічний чоловік може в усіх тонкощах пам’ятати картини дитинства. Руссо зовсім не мав на увазі стратегічно обманювати читача, просто уява виявилася сильнішою за листи та документи. Він включає в розповідь про минуле уявні картини – що було б, якби життя склалося інакше, – і віртуальне починає межувати на рівних правах з пережитими подіями («Безперечно, мене скоро забули б, але, принаймні, про мене шкодували б, поки пам’ятали»). Питання правдивості зображуваного також суттєвим чином уточнюється метою написання «Сповіді», як її розуміє герой-оповідач Руссо. Бажання показати свій внутрішній світ у всі періоди життя скеровує героя-оповідача у лабіринти його «Я», де значення правди як такої може розглядатися виключно у координатах автокомунікації (діалогу з собою). «Лише я знаю власне серце». Спочатку Руссо-герой, ніби усвідомлюючи можливість помилки у відтворенні минулого («можу припуститися якихось помилок у часі та місці. Я пишу виключно з пам’яті, не спираючись на які-небудь документи чи матеріали, здатні її освіжити»), робить реверанс у бік читача. А вже у книзі сьомій «Сповіді» з упевненістю людини, що пройшла півшляху розкриття справжнього себе, наголошує, що для правдивої історії своєї душі не потрібні документи. Якщо читач не загубиться у пасьянсі з імен, витримавши випробування, він відкриє принцип гри автора, котра, як стало відомо, з прецедентом «Юлії, або Нової Елоїзи» (двох передмов та ремарок), обов’язково включена в просвітницький проект Руссо. «Пан де Ля Мартиньєр захотів познайомитися з моєю манерою письма і попросив мене викласти йому в письмовій формі ті подробиці, які я повідомив посланникові усно. Я написав йому довгого листа, котрого, як я дізнався згодом, зберіг пан де Мар’ян – він давно був на службі у маркіза де Бонак і змінив на цій посаді де Ля Мартиньєра, коли посланником став пан де Куртей. Я просив де Мальзерба, щоб він роздобув для мене копію листа. Якщо він чи хтось інший надасть мені її, читач знайде текст листа у зібранні, яке стане додатком до цієї «Сповіді». Вигадці в тексті «Сповіді» надає ефекту реальності відсилка до гіпотетичних документів, реальних листів. Особливо вирізняється за своїм значенням в арсеналі засобів, що працюють на досягнення віри у реальність усього зображеного, топографія маршрутів Руссо. Міста майже усіх країн Європи складають точки на ментальній мапі героя. Ми можемо скористатися географічними назвами, щоб повторити маршрути Руссо, але, як у випадку пісеньки тітоньки Сюзон, чари якої мали розсіятися з доказами того, що вона відома не одному герою, не побачимо того, що складає сповідь. «Їдьте у Веве, відвідайте його околиці, помилуйтеся краєвидами, покатайтеся озером і щиро скажіть, хіба не сама природа створила цю мальовничу місцевість для таких людей, як Юлія, Клара і Сен-Пре? [245]Але не шукайте їх там». Згадки реальних географічних місць прикріплюють індивідуальну історію почуттів та поглядів окремої людини до зовнішнього світу, конкретних гіпотетичних читачів, які, завдяки ефекту реальності, у розповіді про особистісний внутрішній світ сторонньої людини отримують змогу дивитися на спосіб пізнання його правди як на досвід.