Жан-Жак Руссо - Сповідь

З цього ж часу я став помічати охолодження Терези. Вона була, як і раніше, прихильна до мене, але вже з почуття обов’язку, а не з любові. Зрозуміло, це робило наші стосунки менш приємними, і я подумав, що, будучи впевненою в незмінних моїх турботах про неї, де б я не був, вона, можливо, вважатиме за краще залишитися в Парижі, ніж поневірятися зі мною. Проте вона так побивалася, розлучаючись зі мною, так наполегливо вимагала від мене обіцянки, що ми знову з’єднаємося, і після мого від’їзду висловлювала як принцові де Конті, так і герцогові Люксембурзькому таке палке бажання бути зі мною, що в мене не тільки забракло духу заговорити з нею про розлуку, а й сам я не мав мужності про це думати. Відчувши в своєму серці, як мені неможливо обійтися без неї, я негайно почав кликати її до себе, і вона приїхала. І двох місяців не минуло, відколи ми розлучилися, але за стільки років це була наша перша розлука, і ми обоє жорстоко страждали від неї. Як ми тремтіли, обіймаючись! Які солодкі сльози радості й ніжності! Як упивалося ними моє серце! Чому так небагато подібних сліз довелося мені пролити в своєму житті?

Після приїзду в Мотьє я написав мілордові Кейту, маршалу Шотландії і правителю Невшателя, сповіщаючи його про те, що я прибув у володіння його величності, і прохаючи його заступництва. Він відповів мені з властивою йому великодушністю, якої я і чекав. Він запросив мене до себе. Я прийшов разом з паном Мартіне, власником маєтку Валь-де-Травер, що був у великій милості в його превосходительства. Поважна зовнішність цього славного і доброчесного шотландця справила на мене велике враження, і з цієї самої хвилини між нами виникла міцна дружба, яка з мого боку завжди залишалася незмінною і була б такою ж і з його боку, якби зрадники, що позбавили мене всіх утіх у житті, не скористалися моєю відсутністю і його старістю, щоб обмовити мене в його очах.

Джордж Кейт, спадковий маршал Шотландії, брат знаменитого генерала Кейта, який прожив славне життя й відважно поліг на полі битви, залишив батьківщину ще замолоду і був засуджений на вигнання за свою відданість дому Стюартів, в якому він, проте, скоро розчарувався, помітивши в ньому несправедливий і тиранічний дух, властивий їм завжди. Він довго жив в Іспанії, приваблений її кліматом, і, нарешті, як і брат, перейшов на службу до прусського короля, який умів орієнтуватися в людях і прийняв їх так, як вони на те заслуговували. За такий прийом маршал Кейт віддячив чималими послугами і, що набагато цінніше, своєю щирою дружбою. Велика душа цієї гідної людини, вільнолюбної і гордої, могла підкорятися тільки узам дружби, але їй вона підкорялася так, що, попри всю відмінність їхніх правил, відтоді король для маршала був тільки Фрідріхом. Король давав йому важливі доручення, посилав його до Парижа, в Іспанію і, нарешті, коли він постарів і став потребувати відпочинку, призначив його правителем графства Невшательського, поклавши на нього благородне завдання провести там залишок життя в турботах про щастя цього маленького народу. Невшательці люблять лише показний блиск і мішуру, справжньої гідності не розуміють, а просторікування мають за свідчення розуму. Побачивши людину спокійну і без претензій, вони сприйняли його скромність за зарозумілість, відвертість – за грубість, лаконічність – за дурість і почали опиратися його добродійним турботам, оскільки він хотів бути корисним без догоджання і не вмів лестити тим, кого не поважав.

Коли в безглуздій історії з пастором Петіп’єром, вигнаним своїми побратимами за те, що він нікому не бажав вічних мук, мілорд став проти незаконних дій пасторів, – проти нього піднялася вся країна, інтереси якої він захищав. Коли я приїхав, це дурне ремство ще не затихло. З першого погляду я відчув жаль до цього поважного старого, так мене вразила худорба його тіла, вже виснаженого роками; але, вдивившись у його жваве, відкрите і благородне обличчя, я відчув повагу і таку цілковиту довіру, що вони взяли гору над усіма іншими почуттями. На моє коротке вітання він відповів тим, що заговорив про щось інше, немов я прожив тут уже тиждень. Він навіть не запропонував нам сісти. Набундючений поміщик так і залишився стояти. Але я помітив у проникливому і гострому погляді мілорда такий ласкавий вираз, що відразу відчув себе як удома і без церемоній сів на софу поряд з ним. З його дружнього тону, яким він одразу звернувся до мене, я зрозумів, що моя невимушеність йому сподобалась, і він, мабуть, подумав: «Ну, цей не невшателець!»