Жан-Жак Руссо - Сповідь

Дивовижна дія великої схожості характерів! У віці, коли серце звичайно вже втрачає своє природне тепло, цей добрий старий перейнявся до мене такою палкою приязню, що всіх здивувала. Він відвідав мене в Мотьє, під приводом полювання на перепелів, і провів зі мною два дні, ні разу не взявши до рук рушниці. Між нами запанувала така дружба, що ми не могли вже обійтися один без одного. Замок Коломб’є, куди він переїздив на літо, був розташований за шість льє від Мотьє. Не рідше ніж раз на два тижні я вирушав до нього на цілий день і так само пішки повертався до себе із серцем, завжди сповненим вражень від цієї людини. Звичайно, мене хвилювали при цьому зовсім інші почуття, ніж ті, що я переживав під час моїх подорожей з Ермітажу до Обона, але вони були не менш солодкі. Скільки сліз розчулення проливав я нерідко дорогою, думаючи про батьківську доброту, про милі чесноти і лагідну філософію цього поважного старця! Я називав його батьком, а він мене – «дитино моя». Ці ніжні імена частково дають уявлення про прихильність, що єднала нас, але не можуть висловити нашої взаємної потреби постійно бачитися й бути разом. Він будь-що хотів оселити мене в замку Коломб’є і довго наполягав, щоб я зайняв кімнату, яку мені звичайно відводили там. Врешті-решт я сказав йому, що вдома почуваю себе вільніше і волію мати змогу постійно відвідувати його. Він схвалив мою відвертість, і про це більше не було мови. О добрий мілорде! О мій гідний батьку! Як усе ще хвилюється моє серце на згадку про вас! Ах, варвари! Якого удару завдали вони мені, забравши у мене вашу прихильність! Але ні, велика людино, для мене ви залишаєтеся і завжди будете таким самим, як і я залишився тим самим. Вони набрехали вам, але не змогли змінити вас.

Мілорд маршал не позбавлений вад; він мудрець, але все-таки людина. Попри надзвичайно проникливий розум, попри найбільший такт, який тільки можна собі уявити, попри глибоке знання людей, він дозволяє іноді увести себе в оману і не помічає цього. У нього дивна вдача; щось особливе, надзвичайне у складі розуму. Він ніби забуває про людей, яких бачить щодня, і згадує про них в той момент, коли вони найменше цього чекають. Його знаки уваги здаються недоречними, подарунки – примхою, а не бажанням зробити приємне. Він раптом дарує чи надсилає, що йому здумається, байдуже, це річ дуже дорога чи нічого не варта дрібничка. Молодий женевець, який хоче вступити на службу до прусського короля, приходить до маршала. Мілорд замість листа дає йому торбинку з горохом і доручає передати королю. Отримавши таку незвичайну рекомендацію, король негайно влаштовує її подавця на службу. І величні генії користуються мовою, недоступною вульгарним умам. Такі маленькі дивацтва, що нагадують капризи гарненької жінки, робили маршала в моїх очах ще цікавішим. Я був цілком певен і ще більше переконався в цьому згодом, що в серйозних випадках вони не впливали ні на його почуття, ні на уважне ставлення до людини, зв’язаної з ним дружбою. Але правду кажучи, його спосіб робити ласку відзначається тією ж дивністю, що і його манери. Наведу один лише випадок. Оскільки перехід з Мотьє до Коломб’є був для мене дуже втомливий, я зазвичай робив його за два прийоми: виходив з дому по обіді і ночував на півдорозі, у Бро. Господар на прізвище Сандоз мав у Берліні надзвичайно важливу справу і попросив мене спонукати його превосходительство підтримати його. Я охоче виконую його прохання: беру його з собою, залишаю його в передпокої і говорю про його справу мілордові, але той нічого мені не відповідає. Ранок закінчується. Проходячи через залу обідати, бачу бідолашного Сандоза, що знемагає заждавшись. Думаючи, що мілорд забув про нього, я, перш ніж сісти за стіл, знову починаю розмову про нього; у відповідь – ні слова, як і раніше. Я визнав трохи грубим такий спосіб дати мені зрозуміти, що я набридаю, і я замовк, жаліючи в душі нещасного Сандоза. Повертаючись другого дня, я був дуже здивований його вдячністю за гарний прийом і смачний обід у його превосходительства, який до того ж прийняв його супліку. Через три тижні мілорд відіслав Сандозу рескрипт, про який той просив, підписаний королем і перепроваджений міністром, не сказавши при цьому ні мені, ні Сандозу ні слова про цю справу, і я думав, що він не хоче нею займатися.

Я готовий без кінця говорити про Джорджа Кейта! З ним пов’язані мої останні світлі спогади; решта мого життя була суцільним горем і душевною мукою. Спогади про них такі сумні і такі невиразні, що мені вже неможливо внести який-небудь лад у свою розповідь. Відтепер я змушений буду викладати факти без будь-якої послідовності – так, як вони виникатимуть у моїй пам’яті.