Жан-Жак Руссо - Сповідь

Мене не забарилися заспокоїти щодо права на притулок у прусських володіннях. Король надіслав відповідь мілордові маршалу, в якому я, як і сподівався, знайшов доброго захисника. Його величність не тільки схвалив те, що маршал зробив, а ще й доручив йому (треба ж усе сказати) дати мені двадцять луїдорів. Добрий мілорд, збентежений подібним дорученням і не знаючи, як делікатніше виконати його, постарався пом’якшити образливість королівської подачки, перетворивши ці гроші в натуру і сказавши, ніби йому наказано забезпечити мене дровами й вугіллям для мого маленького господарства. Він навіть додав, можливо, від себе, що король охоче накаже збудувати мені такий будиночок, який я вподобаю, якщо я виберу для нього місце. Така пропозиція дуже мене розчулила і змусила забути погану вдачу короля. Я не прийняв ні того, ні іншого, але почав дивитися на Фрідріха, як на свого добродійника й покровителя, і так щиро прихилився до нього, що з того часу так само дорожив його славою, як раніше визнавав його успіхи незаслуженими. Незабаром він уклав мир, і я висловив свою радість з цієї нагоди, влаштувавши дуже гарну ілюмінацію. Я оздобив гірляндами будинок, де я жив, і з деяким почуттям мстивої гордості, правду кажучи, витратив на це майже стільки ж грошей, скільки король хотів подарувати мені.

Мир було укладено, і я думав, що тепер, коли його військова і політична слава досягла вершини, він подбає про те, щоб надати їй іншої форми і пожвавить свою державу, забезпечить процвітання торгівлі, сільського господарства, створить у ній нову землю і заселить її новим народом, підтримуючи мир з усіма сусідами і зробившись володарем Європи, після того як був її грозою. Він без ризику міг сховати свою шпагу в піхви, з цілковитою впевненістю, що йому не доведеться діставати її знову. Бачачи, що Фрідріх не робить кроків до роззброєння, я почав побоюватися, як би він не зловжив своїми перевагами і не виявився великим лише наполовину. Я зважився написати йому з цього приводу і, взявши дружній тон, який подобається людям його складу, підніс до нього святий голос істини, дослухатись до якого здатні небагато хто з королів. Ця вільність залишилась між нами. Я навіть не посвятив у неї мілорда маршала і передав йому свій лист до короля запечатаним. Мілорд відправив листа, не питаючи про його зміст. Король нічого не відповів, а коли через деякий час мілорд маршал був у Берліні, Фрідріх сказав тільки, що я добре його покартав. З цього я зробив висновок, що мій лист був погано сприйнятий і що відвертість моєї старанності визнали за грубість педанта. Можливо, що це так і було: можливо, я не сказав того, що треба було сказати, і взяв тон, якого не треба було брати. Я можу відповідати тільки за почуття, що змусило мене взятися за перо.

Незабаром після мого поселення в Мотьє-Травері, маючи в своєму розпорядженні всі можливі докази, що мені дадуть спокій там, я почав носити вірменське вбрання. Думка про це не була новою: вона виникала у мене не раз і знову прийшла мені до голови в Монморансі, де часте застосування зондів, що прирікало мене довго не виходити зі своєї кімнати, змусило ясніше відчути переваги простого і довгого одягу. В Монморансі частенько з’являвся кравець-вірменин, який приїжджав відвідати свого родича, це спонукало мене скористатися з нагоди, щоб одягнути новий костюм, не звертаючи уваги на те, що говоритимуть з цього приводу. Проте, перш ніж прийняти новий фасон одягу, я порадився щодо цього з пані де Люксембурґ, і вона схвалила мій намір. Я відразу ж замовив собі невеликий вірменський гардероб, але буря, що здійнялася проти мене, змусила мене відкласти зміну костюма до спокійніших часів. Лише через кілька місяців, коли мені довелося через болісні напади знов удатися до зондів, я вирішив, що можу, нічим не ризикуючи, носити свій новий одяг у Мотьє. Я навіть порадився з місцевим пастором, і він сказав, що я можу приходити в ньому навіть до церкви. І ось я надів куртку, довгий каптан, хутряну шапку, пояс і, побувавши в цьому вбранні на богослужінні, переконався, що цілком зручно піти в ньому і до мілорда маршала. Його превосходительство, побачивши мене в такому одінні, привітався до мене: «Салям алейкум!» – тим усе й скінчилося. Відтоді я вже не носив іншого одягу.

Остаточно відмовившись від літератури, я мріяв лише про те, щоб жити по можливості спокійним і приємним життям. На самоті я ніколи не знав нудьги, навіть зовсім нічого не роблячи: моя уява, заповнюючи всі порожнечі, здатна сама по собі захоплювати мене. Тільки бездіяльна балаканина в кімнаті, коли всі, сидячи один проти одного, працюють лише язиками, завжди була мені нестерпна. Коли ходиш, гуляєш, це ще нічого, принаймні хоч ноги та очі чимось зайняті. Але залишатися на місці склавши руки і теревенити про погоду, про настирливих мух або, ще гірше, перекидатися компліментами, – це для мене справжні тортури. Щоб не здичавіти, я вирішив навчитися плести шнурки. Я брав із собою робочу подушечку, коли йшов у гості, або сідав, як це роблять жінки, з роботою під дверима свого житла і розмовляв з перехожими.