Denis Diderot - Жак-фаталіст і його пан

Коли він увійшов, я сиділа, схиливши голову на руки, притулившись до ґраток.

– Від пана Манурі, – сказав він.

– Щоб повідомити мене, що позов я програла, – відповіла я.

– Нічого не знаю, пані. Але він дав мені цього листа, дуже зажурений був і наказав гнати щодуху.

– Дайте…

Він подав листа. Я взяла, не зрушившись і не дивлячись на посланця; поклала листа на коліна й сиділа. Тоді він спитав:

– Відповіді не буде?

– Ні, – сказала я, – ідіть…

Він пішов, а я сиділа, не маючи сил ні ворухнутись, ні встати.

У монастирі не можна ні писати, ні одержувати листів без дозволу настоятельки; їй віддають і одержані, і написані – отже й мого листа треба було їй віднести. Для цього я зрушила з місця, здавалося мені, що не дійду ніколи – так поволі й пригноблено не йдуть і стратенці з в'язниці на кару. Аж ось і її двері. Віддалік пильнували мене черниці. Вони не хотіли нічого втратити з видовища мого горя й приниження. Я постукала, мені відчинили. У настоятельки було кілька черниць – я помітила їх по подолах їхніх суконь, бо підвести очі не зважувалась. Тремтячою рукою подала їй листа. Вона взяла, прочитала, віддала.

У своїй келії я кинулась на ліжко, поруч поклала листа, але не читала його, не встала обідати, не зворухнулась навіть аж до пообідньої відправи. О третій з половиною я вийшла, коли задзвонили. Зібралось уже кілька черниць. При вході до хору була настоятелька. Вона спинила мене, сказала стати зовні навколішках; решта громади ввійшла, двері зачинились. По відправі всі вийшли. Я їх пропустила, підвелася за ними останньою – з тієї хвилини я почала сама себе змушувати до всього, чого від мене хотіли. Мені заборонили ходити до церкви, я ж сама собі заборонила ходити до трапезної й на прогулянку. Я бачила свій порятунок тільки в тому, що тут потрібні мої таланти і моє впокорення. Рада була б, коли б про мене назавжди так ніби забули, як уже було це впродовж кількох днів. До мене приходило кілька відвідувачів, але побачитись мені дозволили тільки з паном Манурі. Увійшовши до приймальні, я застала його в такому самому стані, як і сама була, коли приймала його посланця, – він стояв, схиливши на руки голову, руками спершись на ґратки. Я зрозуміла його, не сказала нічого. Він не зважувався ні глянути на мене, ні заговорити.

– Пані, – сказав він, – я писав вам, ви прочитали мого листа?

– Одержала, але не читала.

– Так ви не знаєте…

– Усе знаю, пане; про свою долю я здогадалась і скорилась їй.

– Як з вами поводяться?

– Покищо не думають про мене, але з минулого я бачу, що готує мені майбутнє. Єдина в мене є розрада – що без надії, яка підтримувала мене, не зможу ще раз витерпіти те, що перетерпіла, – помру. Моя провина не з тих, що їх прощають у чернецтві. Я не прошу в Бога зм'якшити серця тих, на чию волю він полишив мене. Прошу тільки, щоб він надав мені сили страждати, порятував від розпачу й невдовзі покликав мене до себе.

– Коли б ви були мені рідна сестра, то й тоді я не зробив би краще… – промовив він плачучи. Серце в нього було чуле. – Пані, – додав він, – якщо я зможу в чомусь бути корисний вам, розпоряджайтеся мною. Я побачуся з головою суду, він шанує мене, побачуся з вікаріями і архієпископом.

– Не варто ні з ким бачитись, пане, усе скінчено…

– А якби вам можна було перемінити монастир?

– Надто багато є перешкод.

– Яких саме?

– Важко дістати дозвіл, треба дати новий уклад або старий справити з цього монастиря. Та й що знайду я в іншому монастирі? Своє незламне серце, невблаганних начальниць, не кращих, ніж тут, черниць, ті самі обов'язки, ті самі покарання. Краще вже тут мені дожити свої дні, тут вони будуть коротші.

– Але ж ви, пані, зацікавили багатьох чесних людей. Здебільшого вони багаті. Вас не затримуватимуть тут, коли ви нічого звідси не братимете.

– Мабуть.

– Черниця своїм виходом чи смертю збільшує добробут тих, хто залишається.

– Але ті чесні люди, ті багаті люди не думають уже про мене, і побачите, які вони будуть холодні, коли йтиметься про те, щоб дати мені їхнім коштом уклад. Чому ви гадаєте, що світським людям легше визволити з монастиря черницю без покликання, ніж людям побожним примістити в нього покликану? Хіба легко такій дають уклад? Ех, пане, всі ж відвернулись від мене, коли позов програно, ніхто до мене не приходить.

– Тільки вповноважте мене, пані, на цю справу, я буду щасливий.

– Я нічого не прошу, нічого не сподіваюсь, нічого не заперечую; єдина моя надія втрачена. Коли б то я могла сподіватись, що Бог перемінить мене і замість утраченої надії вийти з чернецтва в мені з'являться потрібні для нього прикмети… Але це неможливо. Ця одежа прикипіла до моєї шкіри, до моїх кісток і душить мене ще більше. Ох, що за доля! Бути назавжди черницею і почувати, що завжди будеш поганою черницею! Усе життя своє битись головою об ґрати в'язниці!..