Denis Diderot - Жак-фаталіст і його пан

– Заборонила, але…

– Але, – урвав її архієпископ, – але, сестро Сюзанно, чому ви боса?

– Мені не дають ні панчіх, ні черевиків.

– Чому білизна й одіж у вас такі подерті й брудні?

– Вже три місяці мені не дають білизни, а в одежі я мушу спати.

– Чому ви спите в одежі?

– Бо не маю ні заслони, ні ковдри, ні матрацу, ні постелі.

– Чому не маєте?

– Відібрали в мене.

– Їсти вам дають?

– Я прошу, щоб давали.

– Виходить, не дають?

Я мовчала, він додав:

– Не може бути, щоб з вами так суворо поводились, коли б ви не вчинили якоїсь тяжкої провини.

– Провина моя в тому, що я не покликана до чернецтва і хочу зректися обітниці, яку дала недобровільно.

– Справу цю належить розв'язати законам, і хоч би який був їх вирок, ви тим часом мусите виконувати чернечі обов'язки.

– Ніхто, панотче, не виконує їх пильніше за мене.

– І мусите користуватися з усього, що й ваші товаришки.

– Цього я тільки й прошу.

– Може, ви скаржитесь на когось?

– Ні, панотче, я вже казала: прийшла не винуватити, а боронитися.

– Ідіть.

– Куди мушу йти, панотче?

– До своєї келії.

Я ступила кілька кроків, потім повернулась і впала до ніг настоятельці й архідияконові.

– Що таке? – спитав він.

– Ви бачите! – сказала я, показуючи йому свою побиту в кількох місцях голову, свої скривавлені ноги, свої посинілі, кістляві руки, свою брудну й подерту одіж.

Чую, пане маркіз, що ви й більшість тих, хто ці записки прочитає, скажете: «Скільки жахів, таких вигадливих і довготривалих! Яка витончена жорстокість у чернечих душах!» Неймовірна річ, скажете ви всі. Погоджуюсь, але це – правда, і хай небо, яким свідчуся, судить мене з усією суворістю і віддасть на вічні муки, коли я дозволила наклепові хоч краєчком своєї тіні затьмарити де-небудь мої рядки! Хоч і глибоко пізнала я, яким сильним збудником стає настоятельчина ненависть для природної зіпсутості, надто ж коли зіпсутість ця може своїми злочинами вислужуватись, хвалитися й пишатися, але злопомність не заглушила в мені справедливості. Що більше я міркую, то більше переконуюсь, що такого, як мені трапилось, не траплялось і, мабуть, не трапиться ніколи. Один раз (дай, Боже, щоб перший і останній) угодно було провидінню, чиї путі невідомі нам, зібрати над однією безталанною всю силу жорстокості, що розподіляється за його незбагненними веліннями на безконечну многість нещасних, які перед нею були і по ній будуть у монастирі. Я страждала, дуже страждала, але доля моїх мучительок здається і завжди здавалась мені гіднішою жалю, ніж моя власна. Волію і волітиму краще вмерти, ніж помінятися з ними роллю. Мої муки кінчаться, сподіваюсь цього від ваших доброт; а спогад, сором і гризота злочину лишаться їм довіку. Вони вже винуватять себе, не сумнівайтесь; вони винуватитимуть себе все своє життя, і жах зійде разом з ними в домовину.

Проте, пане маркіз, теперішнє моє становище сумне. Життя тяжке для мене: я – жінка, духом слаба, як і всі в моїй статі. Бог може покинути мене. Я не почуваю ні сили, ні відваги терпіти далі те, що перетерпіла. Бійтеся, пане маркіз, щоб не настала фатальна хвилина. Хоч ви й очі тоді виплачете за моєю долею, хоч і сточить вас гризота, я не вийду вже з безодні, в яку впаду, – вона навіки замкнеться над зневіреною.

– Ідіть, – сказав мені архієпископ.

Один із церковників допоміг мені підвестися, і архієпископ додав:

– Я допитав вас, зараз допитаю вашу настоятельку… і не вийду звідси, поки не відновлю тут ладу…

Я пішла. Монастир був у тривозі; усі черниці стояли на порогах своїх келій, перемовлялись одна з одною через коридор. Тільки-но я з'явилась, як вони позникали, і почувся довгий стукіт дверей, що одна по одній з гуркотом зачинялись. Я ввійшла в келію, стала навколішки коло стіни й попросила Бога зважити на мою скромність у розмові з архідияконом і показати йому мою безневинність і правоту.

Я молилася, коли архідиякон з двома своїми супутниками з'явились у моїй келії. Я вже казала, що не мала ні застілки, ні стільця, ні налою, ні заслони, ні матрацу, ні ковдри, ні постелі, ані якоїсь посудини. Двері мої не замикались, у вікнах майже всі шибки були побиті. Я підвелася, і архідиякон, спинившись відразу й обурено глянувши на настоятельку, промовив:

– Ну, паніматко?

– Я цього не знала, – сказала вона.

– Не знали? Неправда. Хіба хоч один день ви не заходили сюди і чи не звідси саме прийшли вранці?.. Скажіть, сестро Сюзанно, паніматка була у вас сьогодні?