Denis Diderot - Жак-фаталіст і його пан

– Поставте її.

Мене взяли за руку й підвели. Вона додала:

– Вона не хоче припоручити себе Богові. Тим гірше для неї. Ви знаєте, що треба робити. Робіть…

Я гадала, що тією мотузкою мене задушать. Дивилась на неї, очі мої пройнялися слізьми. Я попросила поцілувати розп'яття, мені відмовили. Попросила поцілувати мотузку – дали. Я нахилилась, схопила настоятельчин наплічник, поцілувала його, промовила:

– Боже, зглянься наді мною! Боже, зглянься наді мною! Хоч не мучте ж мене, любі сестри…

І підставила шию. Не знаю вже, ні що зі мною сталося, ні що мені зробили. Певно, ті, кого ведуть на страту, а я саме це уявляла, вмирають раніше, ніж їх скарають. Я опам'яталася на сіннику, що правив мені за ліжко, – сиділа зі скрученими за спиною руками, на колінах лежало велике залізне розп'яття. Пане маркіз, я звідси бачу, якого болю завдаю вам, але ви ж хотіли знати, чи варта я того маленького співчуття, якого сподіваюся від вас.

Отоді відчула я вищість християнської релігії над усіма релігіями у світі. Яка глибока мудрість у тому, що сліпа філософія називає безумством хреста! Навіщо б здався мені в тодішньому моєму стані образ щасливого і вславленого законодавця? Я бачила безневинного з простромленим боком, з тернами на чолі, з прицвяхованими руками й ногами, який помирав від страждання, і думала: «Оце Бог мій, а я ще смію нарікати!..» Ця думка додала мені сили, і я відчула, як у серці моїм відроджується розрада; я пізнала суєту життя і щаслива була втратити його раніше, ніж мала час помножити свої гріхи. Проте полічила свої роки і завважила, що мені й двадцяти немає, і зітхнула. Була надто знесилена, надто пригнічена, щоб мій дух міг піднестися над страхом смерті. При здоров'ї я, певно, могла б повестися відважніше.

Тим часом повернулась настоятелька зі своїми поплічницями. Вони застали мене більш притомною, ніж гадали й сподівалися побачити. Підвели мене, запнули мені обличчя покривалом. Двоє взяли мене попід руки, третя підштовхувала мене ззаду, а настоятелька наказувала мені йти. Я пішла, не знати куди, але гадала, що на страту, і приказувала:

– Боже, зглянься наді мною! Боже, зміцни мене! Боже, не покидай мене! Боже, прости мене, якщо образила Тебе!

Прийшла я до церкви. Вікарій правив месу. Уся громада була в зборі. Забула вам сказати, що ті три черниці, які вели мене, почали мене щосили штовхати, коли ми підійшли до дверей, – вдавали, ніби мучаться коло мене, тягли мене за руки, підпихали ззаду, немов би я опиралася й не хотіла входити до церкви. Насправді ж цього нічого не було. Мене привели до олтаря, я насилу стояла, а мене шарпали, щоб я стала навколішки, ніби я відмовлялася схилитись, тримали мене, ніби в мене була думка тікати. Заспівали Veni creator; винесли Святі дари, дали благословення. Під час благословення, коли належить класти поклін, ті, що тримали мені руки, пригнули мене, мовби силоміць, а решта притримали руками за плечі. Усе це я почувала, але не могла збагнути, навіщо вони це роблять. Нарешті, усе з'ясувалося.

По благословенні вікарій скинув убори, надів тільки стихар та єпітрахіль і вийшов до приступок олтаря, де я стояла навколішках. Обіч нього йшли два церковники спиною до олтаря, де лежали Святі дари, обличчям до мене. Він підійшов до мене й сказав:

– Сестро Сюзанно, підведіться…

Сестри, що тримали мене, нагло мене підвели. Інші оточили мене й обступили звідусюди так, ніби боялися, щоб я не вирвалась. Він додав:

– Розв'яжіть її…

Його не послухали. Прикинулися, що вбачають небезпеку в тому, щоб звільнити мене. Але я вже казала вам, що людина він крута. Він ще раз промовив твердо й суворо:

– Розв'яжіть її…

Послухалися. Тільки звільнили мені руки, я болісно й гостро застогнала, аж він зблід, а лицемірні черниці відсахнулися від мене з переляку. Він опанував себе, сестри повернулись, вдаючи, що тремтять від страху. Я стояла нерухомо, і він спитав мене.

– Як ви?

Замість відповіді я показала йому свої руки: мотузка, якою мене зв'язали, глибоко в'їлася в тіло, і руки в мене геть посиніли від того, що кров застоялася в жилах. Він зрозумів, що стогін у мене вихопився від раптового болю, коли відновився кровообіг. Він сказав:

– Скиньте з неї покривало…

Його пришили в кількох місцях так, що я й не помітила цього. Знову-таки багато сил доклали до того, що самі вони й поставили на перешкоді, – треба ж було, щоб вікарій побачив мене несамовитою, божевільною. Тим часом від шарпанини нитка в кількох місцях висмикнулась, в інших місцях покривало й одіж подерлися, і мене побачили. З обличчя я гарна. Глибока туга змінила його, але його характер лишився той самий. Голос у мене зворушливий, і той, хто мене слухає, почуває, що слова мої правдиві. Усе це викликало великий жаль у молодих супутників архідиякона. Йому ж ці почуття були чужі: справедливий, але нечулий, він належав до тих, хто сповідуючи чесноту, не відчуває її солодкості. Добро вони роблять тому, що так велить їм розум. Він підійняв єпітрахіль, покрив нею мені голову й запитав: