Denis Diderot - Жак-фаталіст і його пан

– Сестро Сюзанно, чи вірите ви в Бога Отця, Сина й Святого Духа?

Я відповіла:

– Вірю.

– Чи вірите в матір нашу, Святу Церкву?

– Вірю.

– Чи зрікаєтесь сатани й діл його?

Замість того, щоб відповісти, я раптом вискочила вперед, голосно скрикнула, і край єпітрахілі впав у мене з голови. Вікарій занепокоївся, його супутники зблідли. Із сестер одні розбіглися, другі, що сиділи, посхоплювалися з великим гуркотом. Він дав знак, щоб затихли, а сам дивився на мене, чекав чогось надзвичайного. Я його заспокоїла, сказавши:

– Панотче, то абищиця. Одна з черниць вколола мене чимось гострим. – І, звівши очі й руки до неба, я додала, вмиваючись слізьми: – То мене вразили в ту хвилину, коли ви мене питали, чи зрікаюсь я сатани й діл його, і я добре бачу, навіщо.

Настоятелька від усіх запротестувала, що до мене не торкались. Архідиякон знов покрив мене єпітрахіллю. Черниці хотіли знову підійти, та він дав їм знак відступитися й перепитав мене, чи зрікаюсь я сатани й діл його, і я твердо відповіла:

– Зрікаюсь, зрікаюсь…

Він сказав принести розп'яття й дав мені поцілувати; я поцілувала його в ноги, руки й рану в боці. Він наказав мені голосно поклонитися розп'яттю, я поставила його на землю й промовила навколішках:

– Боже мій, Спасителю мій, Ти, що сконав на хресті за мої і всього людського роду гріхи, поклоняюся Тобі. Хай окриють мене Твої муки, хай упаде на мене крапля крові, Тобою пролитої, і очищуся. Прости мене, Боже, як я прощаю ворогам своїм…

Потім сказав мені:

– Визнайте віру Його… Визнайте любов Його… Визнайте милосердя Його…

Я зробила все це. Не пригадую тепер, як саме висловлювалась, але, мабуть, дуже піднесено, бо дехто з черниць заридали, обидва молоді церковники заплакали, а архідиякон здивовано спитав, звідки взяла я молитви, допіру проказані. Я сказала йому:

– З глибини свого серця; це – мої думки й почуття. Свідчуся в цьому Богом, що все чує й витає над цим олтарем. Я християнка, я безневинна. Якщо я вчинила якісь гріхи, то вони тільки Богові єдиному відомі, тільки він має право правити з мене звіт за них і покарати… – На цьому слові я глянула страшним поглядом на настоятельку.

Так закінчилася церемонія, якою було ображено величність Божу, споганено найсвятіші речі й ошукано служителя церкви. Черниці розійшлися, окрім настоятельки, мене й молодих церковників. Архідиякон сів, видобув заяву, подану на мене, почав уголос читати її і питати мене за артикулами, що в ній містилися:

– Чому ви не сповідаєтесь?

– Мене не пускають.

– Чому ви не причащаєтесь?

– Мене не пускають.

– Чому ви не буваєте ні на месі, ні на службах Божих?

– Мене не пускають.

Настоятелька хотіла щось сказати. Він спинив її властивим йому тоном:

– Мовчіть, паніматко… Чому ви виходите вночі з келії?

– У мене відібрали воду, глек на воду й посуд на природні потреби.

– Чому вночі чути галас у вашому коридорі й у келії?

– Мені навмисне не дають спати.

Настоятелька знову хотіла заговорити, він ще раз сказав їй:

– Я вже казав вам, паніматко, – мовчіть. Відповідатимете, коли запитаю…

– Що то за черницю вирвали з ваших рук і знайшли повалену додолу в коридорі?

– Це – наслідок жаху, який навіяли їй щодо мене.

– Вона ваша подруга?

– Ні, панотче.

– До неї в келію ви коли-небудь заходили?

– Ніколи.

– І ніколи не робили чогось непристойного чи то їй, чи іншій якій?

– Ніколи.

– Чому вас зв'язали?

– Не знаю.

– Чому ваша келія не замикається?

– Я зламала в ній замок.

– Чому ви його зламали?

– Щоб відчинити двері й піти на відправу в день Вшестя.

– Так ви того дня були в церкві?

– Так, панотче…

Настоятелька сказала:

– Це неправда, панотче. Вся громада…

Я урвала її:

– … потвердить, що двері до хору були замкнені, що вони знайшли мене долі коло дверей, і ви наказали їм іти по мені. Дехто так зробив, але я прощаю їм і вам, паніматко, що ви наказали. Я прийшла не інших виказувати, а себе боронити.

– Чому у вас немає ні чоток, ні розп'яття?

– У мене відібрали.

– Де ваш молитовник?

– Відібрали.

– Як же ви молитесь?

– Молюся серцем і духом, хоч молитись мені й заборонено.

– Хто заборонив?

– Паніматка.

Настоятелька знову хотіла заговорити.

– Паніматко, – сказав він їй, – правда чи неправда, що ви заборонили їй молитися? Скажіть: так чи ні?

– Я гадала й мала підставу гадати…

– Не про те йдеться. Ви заборонили їй молитися – так чи ні?