Denis Diderot - Жак-фаталіст і його пан

– Я не хочу жити, пане, – мовила я.

– Тим гірше, – відповів він.

Потім наказав щось і вийшов. Кажуть, що під час своєї летаргії я промовила кілька разів: «Люба мати, я йду до вас, я розкажу вам усе…» Мабуть, я зверталась до нашої колишньої настоятельки, то річ певна. Я нікому не дала її портрета, хотіла забрати його із собою в домовину.

Пана Бувара завбачення справдилось: пропасниця зменшилась і зовсім зійшла з рясним потом. Я вже казала, що вистраждала в монастирі всі муки, які тільки можна пізнати, та й хвороба моя була тяжка. Сестра Урсула майже не відходила від мене. Коли я почала набиратися сили, вона геть знесиліла, травлення в неї розладилось, після полудня її обіймали млості, що тривали іноді чверть години. У цьому стані вона була немов мертва, погляд їй тьмарився, на чолі проступав холодний піт і, збираючись краплями, стікав по обличчю. їй ставало трохи легше, коли її розсупонювали й розстібали одежу. Коли вона опритомнювала, перша думка в неї була – шукати мене коло себе, і я була коло неї завжди. Іноді навіть, коли в неї лишалися якісь сили, вона водила рукою навкруг себе, не розплющуючи очей. Бажання в неї було цілком певне, бо дехто з черниць, спробувавши схилитись під дотик її руки, яка зразу й опадала нерухомо, не пізнаючи бажаного, казали мені:

– Сестро Сюзанно, то вона вас хоче, підійдіть же…

Я ставала навколішки, клала її руку собі на чоло, і рука так лишалась, аж поки вона опритомлювала, а, опритомнівши, вона казала мені:

– Ну, сестро Сюзанно, мені випадає іти, а вам лишитися. Я перша побачу її і розкажу про вас. Плакатиме вона, мене слухаючи (якщо є гіркі сльози, то є також і солодкі). І коли є любов на небесах, то чому б не бути й сльозам? – Тоді клала голову мені на плече, плакала ревно й казала: – Прощайте, сестро Сюзанно, подруго моя! Хто ділитиме ваші муки, коли мене не буде? Хто?.. Ох, друже любий, шкода мені вас! Я йду, почуваю це, я йду. Коли б ви була щаслива, як жаль було б мені покидати!

Її стан лякав мене. Я сказала настоятельці. Я хотіла, щоб її поклали в лікарню, звільнили від служби й інших важких монастирських повинностей, щоб покликали до неї лікаря, але мені все відповідали, що то дрібниці, що млості самі по собі минуться і що сестра Урсула не бажає нічого кращого, як виконувати свої обов'язки й жити, як усі. Одного дня, після заутрені, на якій вона була, вона вже не вийшла. Я гадала, що їй дуже погано, і як тільки кінчилась ранкова відправа, помчала до неї. Застала її в ліжкові, одягнену. Вона сказала мені:

– Це ви, любий друже? Я знала, що ви не забаритеся прийти, й чекала вас. Слухайте. Як мені хотілося, щоб ви прийшли! Я так дуже й так надовго зомліла, що вже думала – не очуняю і не побачу вас. Ось ключ від шафи, відчините її, виймете планку, що ділить надвоє кожну шухляду, за планкою знайдете пакунок з паперами. Я ніяк не могла наважитись розлучитися з ними, хоч як небезпечно було їх тримати і хоч як тяжко було мені їх читати… Лишенько! На них майже все змили мої сльози… Коли мене вже не буде, спаліть їх…

Вона була така слаба й пригнічена, що не могла двох слів уряд вимовити. Мало не на кожному складі спинялась і говорила так тихо, що я насилу розбирала її, хоч майже припала вухом до її уст. Я взяла ключа, показала пальцем на шафу, і вона кивнула головою. Потім, передчуваючи, що втрачу її, і знаючи, що її хвороба через мою взялася, через муку, що вона прийняла, через клопіт за мною, я почала плакати й гірко побиватися. Поцілувала її в чоло, очі, обличчя, руки, попросила прощення в неї. Однак вона була мов неуважна, не чула мене, а одна її рука лежала в мене на обличчі й гладила його. Мабуть, вона й не бачила мене, може, гадала, що я вийшла, бо гукнула:

– Сестро Сюзанно!

– Я тут, – відповіла я.

– Котра година?

– Половина на дванадцяту.

– Половина на дванадцяту! Ідіть обідати. Ідіть, та зразу й вертайтесь…

Подзвонили на обід, я мусила покинути її. Коли я була вже коло дверей, вона гукнула на мене, я вернулась. Вона через силу підставила мені щоки, я поцілувала їх. Вона взяла мене за руку, стиснула її. Здавалося, вона не хотіла, не могла зі мною розлучитись.

– Але треба, – мовила вона, пускаючи мене, – так Богові вгодно. Прощайте, сестро Сюзанно. Дайте мені розп'яття…

Я поклала їй у руки розп'яття й вийшла.

Обід уже закінчувався. Я звернулася до настоятельки, сказала їй при всіх черницях, у якій сестра Урсула небезпеці, квапила її переконатися в тому на власні очі.

– Гаразд, треба побачити її, – сказала вона.