Denis Diderot - Жак-фаталіст і його пан

Якщо у два останні дні прилюдного каяття я не поранила собі ноги, то тільки їй маю дякувати – вона нишком вимітала коридори й відкидала набік шматки скла. У ті дні, коли мені приречено постувати хлібом та водою, вона зі своєї пайки уривала частину, загортала в білу шматку й кидала мені в келію. На черницю, що мала мене на мотузці вести, кинули жеребок, і він якраз на неї випав. їй не забракло мужності піти до настоятельки й заявити, що вона воліє краще вмерти, ніж виконувати такий ганебний і жорстокий обов'язок. На щастя, ця дівчина була із шанованої родини. Вона мала велику пенсію, яку використовувала по волі настоятельки, і за кілька фунтів цукру та кави вона знайшла черницю, що її заступила. Не смію думати, що на цю негідницю вдарила Божа рука – вона збожеволіла, її замкнули. Проте настоятелька живе, керує, мучить і почуває себе добре.

Звичайно, моє здоров'я не могло вистояти проти таких довгих і жорстоких іспитів – я захворіла. Отоді й виявила сестра Урсула всю свою приязнь до мене. Я завдячую їй життям. Порятунок цей не був добром для мене, вона сама мені це не раз казала, проте, коли чергувала в лікарні, робила мені які тільки можна послуги. В інші дні я теж не була занедбана завдяки її турботам про мене і тим невеличким подарункам, що вона роздавала черговим залежно від того, чи добре мене доглянуто. Вона просилася доглядати мене вночі, але настоятелька відмовила їй з тої причини, що для такої праці вона надто тендітна, – це було для неї великим горем. Усі її турботи не могли спинити моєї хвороби – я була безнадійна, мене запричастили. Хвилин за кілька перед тим я попросила, щоб до мене зібралася вся громада. Мені це дозволили. Черниці оточили моє ліжко, серед них була й настоятелька. Моя молода подруга стояла в головах і тримала мене за руку, обливаючи її слізьми. Гадаючи, що я маю щось сказати, мене підвели й посадили на ліжкові, обклавши подушками. Тоді, звертаючись до настоятельки, я попросила її поблагословити мене й забути про мої провини, а в усіх товаришок своїх попросила прощення за ганьбу, що вчинила їм. Сказала принести до себе купу всякого безділля, що прикрашало мою келію і було в особистому моєму користуванні, і попросила в настоятельки дозволу розпорядитися ним. Вона погодилась, і я роздала його тим, хто був у неї за поплічниць, коли мене кидали в темну. Черницю, що вела мене на мотузці в день прилюдного каяття, я підкликала до себе й сказала їй, обіймаючи і даючи свої чотки й розп'яття:

– Люба сестро, згадуйте мене у своїх молитвах і знайте певно, що я не забуду вас перед Господом…

Чому ж Бог не взяв мене в ту хвилину? Я йшла до нього без тривоги. Яке це велике щастя! І хто може сподіватися його вдруге? Хто знає, яка буде в мене остання хвилина?

А бути вона мусить. Хай же поновить Бог мої муки, тільки дасть той спокій смерті, що я мала! Я бачила відкриті небеса. Так воно, певно, й було, бо сумління тоді не обманює, а воно обіцяло мені вічне блаженство.

Запричастившись, я поринула в якусь летаргію. Тієї ночі всі втратили надію на мій порятунок. Вряди-годи приходили помацати в мене пульс. Я почувала, як проводили рукою по моєму обличчю, чула різні голоси, що мовби здалека казали: «Помирає… ніс холодний… До завтра не доживе… Чотки й розп'яття вам лишаться…» І другий, обурений голос: «Відійдіть, відійдіть, дайте їй спокійно померти! Хіба ви ще не досить мучили її?» Дуже солодка була мені хвилина, коли я вийшла із цієї кризи, розплющила очі й побачила себе в обіймах подруги. Вона не відходила від мене, цілу ніч пильнувала мене, проказувала молитви за мрущих, давала мені цілувати розп'яття і сама цілувала його, відійнявши від моїх уст. Побачивши, що я широко розплющила очі й глибоко зітхнула, вона подумала, що то вже перед смертю. Почала кричати, взивати мене своїм другом, казати:

– Боже, зглянься над нею і наді мною! Боже, прийми її душу! Люба подруго, коли станете перед Богом, згадайте про сестру Урсулу…

Я глянула на неї, посміхнулася сумно, заплакала, потиснула їй руку. На ту хвилину прийшов пан Бувар, монастирський лікар; він, кажуть, тямущий, але деспот, трохи пихатий і суворий. Він грубо відсторонив мою подругу, помацав мені пульс і шкіру. З ним прийшла й настоятелька та її фаворитки. Коротко розпитав про те, що було зі мною, сказав:

– Вона очуняє… – І додав, дивлячись на настоятельку, якій ці слова не сподобались: – Так, пані матко, очуняє; шкіра добра, пропасниця спадає, в очах починає жевріти життя…

Від кожного цього слова на обличчі в моєї подруги розливалась радість, а в настоятельки та в її супутниць – якийсь зле прихований жаль.