Олексій Геращенкo - Економіка XXI - країни, підприємства, людини

Зростання промисловості призвело до золотих вісімдесятих. Корейські заводи стали перетворюватися на бренди, нехай поки що й не найвищого рівня, американська фінансова допомога була більше не потрібна. На цьому підйомі почалося пом’якшення авторитарного режиму, поступова демократизація суспільства. Держава поступово зменшувала свою роль у визначенні економічної політики, передаючи її вже сформованим великим концернам, які стали стрижнем економіки, а навколо них активно розвивався малий і середній бізнес.

Темпи розвитку Південної Кореї були стабільно вищими за середньосвітові, а також вищі, ніж в розвинених країнах, що давало можливість стабільно скорочувати розрив з ними, піднімаючись все вище й вище сходами економічного добробуту.

Шлях був досить тернистим. Наприкінці 90-х Кореї ще довелося пережити глибоку кризу, пов’язану з відтоком спекулятивного капіталу. Багато тоді говорили, що вибудована економічна модель незабаром дасть тріщину і призведе до тривалого спаду, адже ті країни, які намагалися її скопіювати, не досягли успіху. Але корейці досить швидко оговталися від кризи. Коли з боку влади прозвучав заклик поповнити золотовалютні резерви країни, котрі стрімко танули від утечі капіталу, вишикувалися величезні черги людей, які добровільно жертвували свої накопичення у вигляді валюти і коштовностей. Вони були готові безумовно довіряти державі, з якою пройшли неймовірний шлях, пережили фантастичний підйом економіки.

Як правило, ідеї, засновані лише на матеріальному збагаченні, працюють погано. Але для корейців це було не просто збагачення, а прагнення гідного життя, можливість довести сусідам, під гнітом яких вони перебували більшу частину історії, свою самодостатність.

Корейські історія й культура лежали в основі економічного прориву. Методи, якими він досягався, не були універсальними. Якісь із них спрацювали б і в іншій країні. Але весь комплекс методів ідеально підходив лише даному конкретному суспільству.

Кілька фактів про сьогоднішню економіку Південної Кореї:

Економічні успіхи Чилі досі є предметом запеклих суперечок. Як би там не було, сьогодні це одна з найбільш успішних країн американського континенту з річним ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності в розмірі понад 20 тисяч доларів (в 2,5 раза вищий за аналогічний показник в Україні 2014 року).

Але ось біда, історія економічного підйому в Чилі зовсім не безхмарна.

Генерал Авґусто Піночет прийшов до влади шляхом військового перевороту 1973 року. На той час спроби побудувати в цій країні комунізм призвели до її зубожіння. Політичні та військові дії диктатора можна розглядати як злочини проти людства. А ось в економіці він не став довго мудрувати і запросив консультантів неоліберального спрямування з Чиказької школи економіки (згадаймо Мілтона Фрідмана і монетаризм).

Країну відкрили для іноземного капіталу і вільного ринку, були запроваджені податкова і пенсійна реформи.

Масштабна приватизація і скорочення витрат державного бюджету спочатку спричинили обвал неефективної економіки. До кінця 70-х років економіка почала зростати, але високий рівень безробіття зберігався тут аж до середини вісімдесятих.

Молоді чилійські економісти, які здобули освіту в США, отримали повний карт-бланш на дії в галузі економіки. Противники їхніх перетворень і профспілки отримували жорстку відсіч від військових. Чилі стали перетворювати в економічному плані на країну ліберального спрямування.

«Чилі – країна власників, а не пролетарів», – заявляв Піночет.

Економічні успіхи й розправа над політичними опонентами. Хотілося б не згадувати їх разом, але в чилійському варіанті все було саме так.

До кінця вісімдесятих економіка набирала оберти, формувався середній клас, який вже не хотів жити в лещатах диктаторських обмежень. Напруга і протест зростали. У 1988 році чилійці відмовилися підтримати Піночета на головному політичному посту країни, дати йому ще вісім років повноважень.

Новий уряд почав демократичні перетворення, але в той самий час визнав і продовжив економічний курс, зберігши ліберальну модель розвитку. Демократи на Заході зітхнули з полегшенням – тепер ліберальна модель і демократія опинилися поруч.