Том Уэйнрайт - Наркономіка. Як працює економіка картелів

• • •

Реформатори в’язниць віддавна стверджують, що «в’язниця не працює». Це слушно лише частково: для наркокартелів в’язниця працює блискуче. В’язниці надають місце для наймання та навчання нових співробітників, що, як правило, вкрай складно робити злочинним організаціям через обмеження нелегального бізнесу. Від ватагів, як-от Карлос Ледер, до вразливого молодого домініканця, який шукає захисту й роботи, тисячі людей щороку обирають за ґратами кар’єру злочинця. Наскільки помилковим було відправляти дрібних порушників до цих кримінальних університетів, розумів навіть Річард Ніксон, президент США, який першим оголосив війну наркотикам.

– Брати когось, хто трохи покурив [канабісу], і кидати його за ґрати до гурту запеклих злочинців – це абсурд. Має бути інший спосіб, не в’язниця, – сказав він у приватній бесіді, записаній в Овальному кабінеті 1971 року 34.

Відколи він це мовив, у США намагалися знайти передусім «інший спосіб, не в’язницю». На час зауваги Ніксона кількість в’язнів у країні становила близько 200 тисяч. Зараз їх 1,6 мільйона. Здебільшого критика цієї політики лунає з позицій захисту прав людини, але так само переконливими є економічні міркування. В’язниця шалено дорога. Кидати підлітка за ґрати коштує дорожче, ніж надіслати його до Ітонського коледжу, приватної школи-інтернату в Англії, в якій вчилися принци Вільям і Гаррі. Особливо дивно, що США, країна з гордою історією обмеженого урядування, настільки беззаперечно щедрі, коли йдеться саме про цю державну службу, на яку вони гатять 80 млрд доларів на рік. Чи справді потрібно замкнути вп’ятеро більше людей на душу населення, ніж Велика Британія, вшестеро більше, ніж Канада, і вдев’ятеро більше, ніж Німеччина? 35

Тож зрозуміло, чому слід зменшувати кількість в’язнів. Менш очевидним здається той аргумент, що режим тримання варто пом’якшити. Це суперечить здоровому глузду, який підказує, що гірші в’язниці є дужчим стримувальним фактором від скоєння злочинів. Досвід свідчить, що в’язні відповідають на недобре й небезпечне оточення утворенням злочинних груп, які пропонують захист і привілеї. «Ми не банда, а профспілка», – сказали лондонській Times в’язні Сьюдад-Хуареса в Мексиці 36. Як і звичайні робітники, в’язні радше об’єднуються в профспілки, якщо бачать погані умови. Якщо в’язниця безпечніша, у в’язнів зникає потреба в захисті; навчання дає в майбутньому легальний вибір, коли вони зрештою вийдуть на волю. Що менше держава задовольняє основні потреби в’язнів, то більше можливостей у банд заповнити цю прогалину.

Домініканська Республіка показує, як такий підхід може працювати. Колись у країні була величезна кількість в’язнів, яких тримали в жахливих умовах. За старої домініканської системи у половини в’язнів протягом трьох років після звільнення ставався рецидив. А за нової системи – у менш ніж 3 %. Обидві цифри, ймовірно, занижені, що відбиває обмежену здатність країни виявляти й розслідувати злочини. Але відмінність разюча. Організованій злочинності залучати в’язнів до злочинної діяльності набагато простіше за старого, жорсткішого режиму. Кращі в’язниці є для них гіршими центрами зайнятості.

Ускладнення рекрутування для картелів має свої позитиви. Аналіз провальних угод із кокаїном у Європі показує, що коли щось не так, наркоторгівці можуть бути напрочуд вибачливими. Причина не в тому, що вони благодійники, а радше в тому, що їм треба зберегти обмежену мережу наявних контактів. Наймання нових людей або звернення до нових постачальників чи дилерів – це складна, небезпечна робота, і є ризик, що про бізнес довідаються інформатори. Тому спалення мостів з контактними особами – тільки за надзвичайних обставин. Коли в кокаїновій індустрії була налаштована мережа, голландський імпортер Піт цілком міг насваритися на експортера, який обшахраював його з бразильською «крейдою», або перемитника, що загубив валізу кокаїну. Але оскільки налагодити такі контакти важко, йому вигідніше було обмежитися списанням усього на сумнівність обставин.

Із цього випливає, що якщо можна перешкодити картелям вербування, обмеживши приплив учнів у в’язниці, то можна прикрутити кримінальний ринок праці. По-перше, це змусить злочинні організації платити своїм співробітникам більше коштом своїх прибутків. Це також стримає їх від насильства над своїми працівниками. Розкидатися працівниками можна тільки тоді, коли кандидати на заміну стоять у черзі. У минулому домініканські гангстери не панькалися з норовливими поплічниками або виряджали їх на війну проти інших банд, бо в них завжди були напохваті нові співробітники. Якщо в’язниці в Домініканській Республіці чи деінде зможуть прикрутити цей кран, бандам доведеться брати приклад з Піта, терплячого голландського дилера, який прагне зберегти контакти й радше залагодити все миром.