Том Уэйнрайт - Наркономіка. Як працює економіка картелів

Натомість маркетологи скеровують свої зусилля деінде, так чинять і картелі. Ще десять років тому гуру брендингу Ел і Лора Райс доводили, що традиційна реклама себе вичерпала, а вплинути на сприйняття споживачів тепер набагато простіше за допомогою її небожа – піару 40. Трохи пізніше соціальні ЗМІ уможливили фірмам майже миттєво поширювати піар-мессиджі в інтернеті за допомогою, як це називає Девід Мірмен Скотт, «перехоплення новин». На відміну від реклами, піар ігнорує куплену газетну площу й ефір і зосереджується на набагато дорожчих редакторських колонках і теленовинах. Цікава стаття в газеті вагоміша за оплачену рекламу на звороті. За оцінками американського економічного видання PR Daily , редакційна колонка втричі дорожча за оплачену площу реклами. Компанії змагаються за те, щоб їхня реклама потрапила на цю площу, безпрецедентно лобіюючи журналістів, щоб ті згадували про їхніх клієнтів у своїй статті. У Великій Британії кількість піарників (понад 47 800 осіб) перевищує кількість журналістів (45 000 осіб) 41.

Продаж площі редакційної колонки привабливий для новинарних організацій, яким непереливки з виданням. Малооплачуваним репортерам спокусливо писати добре про компанії, які пропонують їм свою гостинність та компліментарні дарунки. Новинарні газети дедалі частіше пропонують «природну рекламу» зі спонсорованим контентом, що жанрово перебуває на межі між статтею і комерційною рекламою. На перший погляд, така публікація – звичайний матеріал, а насправді його писали і схвалювали рекламісти; у такий спосіб компанії доносять свій мессидж, що нагадує редакційну колонку, але нею вже не є. Більшості журналістів не до вподоби, що реклама втручається в текст новин. Але рекламісти ладні платити набагато більше за такий потужний інструмент впливу на споживачів. Читачі можуть не йняти віри гаслам у рекламі, але якщо компанії вдається зробити так, аби газета чи телеканал повторювали її ідеї своїми словами, то це вже щось означає. Так само і з наркокартелями, що в останні роки різко й часом брутально посилили лобіювання медіа.

І одного травневого ранку я опинився на півночі Мексики, стрімко їдучи через пустелю. Сонце спиналося над обрієм, а моє журналістське посвідчення було сховане в пакунку зі шкарпетками глибоко у валізі. Погода лагідна, бо ще не залягла пекельна спека; я прокинувся вдосвіта, чим здивував працівників готелю, котрі знімали нічні накидки з кліток із канарками в холі, коли я вже спустився до сніданку. Я прямую по шосе № 40 на схід від Монтеррея, великого заможного міста біля кордону зі США. Картелі допіру заходилися збирати кошти для війни за територію, і на ризик викрадення наражаються всі, чиї родини могли б заплатити грубі гроші відкупного. Один мій заможний друг, який завжди виставлявся на новенькому блискучому «рендж ровері», приїхав цього разу до мого готелю на старій тарантайці.

– Нині не варто привертати до себе зайвої уваги, – пояснив він.

Про проблеми насильства в Монтерреї відомо всім. Газети рясніють заголовками про перестрілки та вбивства. Але з неофіційних розмов із міськими бізнесменами, більшість із яких перевезли сім’ї до США, де безпечніше, я дізнався, що дивніші й жахливіші речі кояться в іншому північному містечку. За 150 миль на схід є місцина, де про нарковійну не розводяться. Рейноса, яка лежить через кордон навпроти техаського Мак-Аллена, схожа на багато інших прикордонних містечок, з її фабриками maquiladora , дешевими клініками й аморальним районом червоних ліхтарів, що називається «містечком хлопців». Так само як в інших прикордонних містах, у Рейносі зосереджується контрабанда наркотиків. Але попри шал насильства на півночі Мексики, звідси надходить зовсім мало інформації про картельні вбивства. У телевізійних і газетних новинах, власне, ніколи не згадують про нарковійни тут. Нема ні описів убивств, ні світлин із тілами. Політики не ведуть мови про це. Рейносу ніби відтяли від країни. Я вирішив відвідати місто.

Удосвіта дорога пуста, і я мчу шосе № 40. На цьому відтинку шляху ніхто не затримується, бо тут між Монтерреєм і Рейносою постійно спалахують перестрілки між бойовиками картелів «Затока» і «Лос-Сетас», які раніше трималися гурту, а тепер б’ються на смерть за панування над північним сходом Мексики. На півдорозі я проїжджаю повз Los Ahijados («Божі діти»), ресторан, де пару місяців тому, перед Великоднем, зчинився двогодинний бій між п’ятдесятьма солдатами і сорока гангстерами картелю. У результаті перестрілки розписані в радісних тонах стіни ресторану посічені кулями і тепер більше нагадують тертку для сиру.