Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

У кого Сміт асоціюється лише з невидимою рукою ринку, запросто міг би вважати його продовжувачем традицій гедоністів, які основну ставку робили на розум, розрахунок та користь. Однак це було б великою помилкою. Нагадаймо собі, що гедоністи вбачали смисл всієї земної діяльності саме в корисності. Якщо й доводилося відмовлятися від якоїсь втіхи чи прийняти біль, то лише заради більшої «утіліті» (чи меншого зла), яке з цього виплине. Хороший наш учинок чи поганий — це взагалі немає власної інгерентної цінності; дія оцінюється з погляду її впливу на утіліті, на корисність. Окрім корисності, яку принесе той чи інший вчинок, у нього немає іншої цінності. Добро — це не ціль нашої поведінки, воно — лиш засіб до вигоди. Ця система передувала утилітаризму й стала основою сучасного економічного віровчення.

Втім, більшість коментаторів сходяться на тому, що вчення Сміта, навпаки, здебільшого базується на філософії стоїків [695]. Сміт ділить моральні школи на три напрями, які він визначає термінами propriety, prudence і benevolence. Про Епікура він пише в контексті поняття prudence (передбачливість, розважливість, мудрість), а його доробок однозначно засуджує: «Ця система безсумнівно абсолютно непоєднувана з тією, яку ми намагалися створити» [696], — пише Сміт і продовжує: «Тим самим, що він звів усі чесноти в один-єдиний вид, пристойність, Епікур також задовольнив природну схильність, властиву всім людям, але найбільше вона властива саме філософам (це їхня улюблена справа — культивувати цю рису як найкращий спосіб довести свою інтелігентність) — це схильність пояснювати всі явища на основі щонайменшої кількості принципів» [697].

Сміт додав стоїків у розділ propriety (правильність, доречність, порядність) і саме їм уділив найбільше місця й уваги. Попри те, що він піддає критиці й не вважає їхнє вчення правильним, усе одно саме ця школа, здається, йому найближча: «Мужній дух їхнього вчення [стоїків] перебуває у чудовому контрасті з малодушним, жалібним і крикливим тоном деяких систем сучасних» [698]. Проте Сміту заважає у стоїчній школі її інертність, відстороненість та незацікавленість у будь-чому. Хоч він і підкреслює її переваги та гордість, проте також усвідомлює, як складно досягти стоїчного ідеалу. Він не здатний повністю ототожнитися з ідеєю, що в природі не можна побачити жодного зв’язку між причиною і наслідком, як вірили стоїки.

Набагато інспіративнішим для Сміта є моральне вчення, засноване на взаємній люб’язності (benevolence) та стриманості (self-command) як основній канві суспільства [699]. Він посилається на Августина й Платона, на церковне вчення доктора Гатчесона, до цієї ж категорії належав і Фома Аквінський. За вченням цієї школи, будь-яка корисність убиває мораль. Іншими словами, якщо ми отримаємо винагороду за свій добрий вчинок, цей учинок втрачає свій моральний вимір і стає, простіше кажучи, інструментом процвітання. «Якби з’ясувалося, що наш вчинок, який би мали робити з вдячності, насправді ми робили в очікуванні якогось зиску ... ця новина повністю б зруйнувала будь-яку цінність чи доброту будь-якого вчинку» [700]. Ця школа вірить, пише Сміт, що «любов до себе — це принцип, який ніколи не може бути доброчесним у жодному зі значень чи напрямів» [701]. Сміт прихильно оцінює цей напрям («ця школа підтримує і підгодовує в людському серці все найаристократичніше») [702], проте в його ізольованій формі категорично з ним не погоджується: мотиви милосердя й доброчинності він не вважає достатньо сильними для того, щоб утримати разом усе суспільство й пояснити наші найнижчі інстинкти.

Далі Сміт доповнює цей конструкт, залучаючи інститут незалежного спостерігача — концепт, згідно з яким людина неупереджено, але все одно емпатично судить й займає позицію щодо вчинків інших.

«Ми думаємо, що ми — спостерігачі власної поведінки, і намагаємося уявити собі, яке враження це б на нас справило в цьому світі. Це єдине дзеркало, у якому ми можемо до певної міри досліджувати доречність нашої власної поведінки очима інших людей» [703].

Подібний концепт використовує і Гатчесон, Г’юм, а пізніше й Мілль. Останній у своїй теорії неіндивідуалістичного конструктивізму конструює етику, відповідно до якої людина мала б переконатися, що максимізує корисність цілого. Тобто йдеться про колективне розуміння утіліті, яке взагалі не є особистим чи індивідуальним. Якщо ж у мене як в абсолютного утилітариста з’явиться відчуття, що якщо я відмовлюся від сотень одиниць свого багатства, то підвищу утіліті когось іншого більше, ніж знижу свою, тоді в екстремальному розумінні я б мав відмовитися від багатства на його користь, тому що йдеться не про мою користь, а про користь цілого, на чому передусім залежить справжнім послідовникам утилітаризму Мілля. І зробити це я мав добровільно. Суспільство під керівництвом «незалежного спостерігача» мало би бути щасливішим, аніж суспільство, у якому панує лише індивідуальна максимізація корисності. Сміт правильно розумів, що в економіці важливі й інші фактори, ніж лише ринок, хоча він — дуже мужньо, як на свій час, — підкреслював і захищав твердження, що ринок повинен стояти в серці кожної економічної системи.