Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Через награне (так, награне) ставлення під сумнів існування реального світу Декарт по колу повертається назад до (цього разу «науково доведеного») існування реального світу. Якби його сумніви були щирими й справжніми, він би не зміг (навіть уві сні) сказати, що вірить в емпіричний світ, який має бути справжнім і неоманливим, і на основі цієї компіляції побудувати своє «доведення». Тобто в нас більш ніж достатньо підстав сумніватися в справжності Декартових сумнівів. Нам варто намагатися віднайти сенс його пошуків, бо ж навіщо нам розв’язувати задачу, якщо вона тільки підтвердить усе те, у що ми й так раніше вірили? До того ж, це водночас іронія і парадокс, що підвалини наукового методу та наукового дискурсу Декарт зачав і народив у площині таємничих мрій [661]. Кант пізніше висунув тезу, що чистому розуму потрібен зовнішній, емпіричний світ, щоб він взагалі був здатен думати. Іншими словами, для того, щоб розум міг функціонувати, йому треба оперувати зовнішніми стимулами, тобто їхніми поняттями. Мова сама по собі — це мережа абстракцій, які самі по собі не мають жодного значення. Раціональність сама по собі тільки інфляційно обертається по колу, раціональність сама по собі — порожня. З іншого боку, емпіричність сама по собі позбавлена інтерпретації, у неї немає значення, вона беззмістовна, без-сенсова, а отже, вона не існує [662]. Факти не діють без раціонального реципієнта, тобто чіткої раціональної рамки, у якій вони отримують інтерпретацію, ім’я та значення. Як пише Колдуел, «не існує ніяких голих фактів» [663].

Декартова редукція людини дала економістам важливі наслідки. Починаючи з нього, людину визначають не емоції, а логіка роздумів. Сторона сприйняття розчиняється і губиться в загальності об’єктивної і спільної для всіх раціональності. А те, що не можна підрахувати чи принаймні апроксимувати математикою, нібито й не було реальним чи принаймні правильно інтерпретованим. Ідеалом правди стає математична формула — холодна, для всіх людей однакова, історично й просторово незмінна. Людина й реальність редукуються до механічно-математичного розрахунку, без шкоди для загальності. Якщо ж така редукція неможлива, це ніби свідчить лише про ігнорування та недостатнє пізнання — така сфера лишається недослідженою, міфічною, зневажуваною.

Так ми переходимо до ще одного висновку, який надзвичайно важливий для економіки. Декарт своїм учинком (редукцією людини й реальності до звичайного механічно-математичного розрахунку) зробив і менш відомий загалу крок до індивідуалізації індивіда. Декартівська людина не визначається в контексті суспільства — вона не приймає суспільні імпульси. Декарт лишається у своєму вимріяному світі сам один. І Платон, коли проводив такі дослідження за дві тисячі років до Декарта, згодом дійшов до точки, коли людина, яка все життя прожила в печері уявлень (зі своїми товаришами, яких вона пізніше намагалася звільнити!), зрештою, відкинула всі окови й вийшла з печери поглянути на голу реальність. Платонова притча про печеру закінчується тим, що людина згадує про своїх ближніх і повертається до них. Однак Декарт закривається у своєму світі абсолютно один. Адже раціональності не потрібен товариш. Як пише Едмунд Гуссерль: «Насправді, Декарт подає нам філософію абсолютно нового типу: змінивши весь свій стиль загалом, філософія робить радикальний поворот від наївного об’єктивізму до трансцендентального суб’єктивізму» [664].

Саме з цієї соціально-психологічної позиції ми можемо почати атакувати і перший медитаційний крок Декарта, коли він нарешті виводить свою славнозвісну формулу cogito ergo sum. Адже не менш красиво й, можливо, навіть переконливіше можна сказати, що людина отримує всі свої cogitos на базі соціальної інтеракції (як нам підказує й історія Платона) [665]. На бік цієї теорії стають такі філософи, як Іммануїл Кант, Мартін Бубер, Емануель Левінас та інші, які, навпаки, визначають людське існування на основі зустрічі одного індивіда з іншим. На їхню думку, лише зустрічаючись з іншими, людина формує уявлення еґо («я є»).

На закінчення згадаймо ще одне спостереження Гуссерля. Декарт намагався закласти нові, непорушні підвалини науки. Зокрема й тому, щоб залишити по собі наукові знання цілісними, усім очевидними й несуперечливими. Коротше кажучи, він намагався досягти об’єктивності (тобто цілісності, а не унітарності поглядів), щоб позбавити нову філософію (науку) суперечностей, сумнівів, суб’єктивності й не-цілісності трактування, яка з цього випливає. Його нова наука мала бути такою, з якою всі будуть згодні — тобто об’єктивною. Іншими словами, він хотів повністю нівелювати будь-які сумніви.