Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

По-перше, Декарт намагався позбутися традицій, міфів, повір’їв, а надто суб’єктивної несистемності (вважай, залежності від почуттів, емоцій), та сформувати таким чином основу для нового методу системного дослідження світу на міцному (об’єктивному) підґрунті. Ми ще поговоримо про те, наскільки йому це вдалося.

По-друге, після відносно аристотелівсько-фомівського середньовіччя Декарт знову оживив античну дуалістичну ідею полярності матерії і духу — тільки дух він до певної міри замінив інтелектом, а тому відтепер дуалізм сприймається не так етично, як епістемологічно. І єдине, що об’єднує матерію та інтелект, — це людина, аналогічно до старих дуалістичних уявлень (людина, що розривається між добром і злом).

Однак і тут діє правило вищості інтелекту над матеріальним, тобто раціоналістична позиція, яка досі дає змогу економістам створювати нові моделі, які необов’язково повинні мати сильну прив’язку до емпіричної реальності.

По-третє, цілковито захоплюючись тогочасним технічним прогресом, він запроваджує ідею математичної механіки як онтологічної пряжі реальності. Тобто підвищує механіку з відносно вузького машинного використання до найвищої мети в онтологічному рейтингу [640].

Тобто якщо в уявленнях євреїв основним предметом реальності була мораль, у християн — милосердя, а в Августина — любов, у руках Декарта цією пряжею стає механіка. Ми ще повернемося до складних місць цього поняття, а поки що зупинімося на вартому уваги спостереженні П. Міні: «І хоча на перший погляд здається, що Декарт велику увагу приділяв розумовій діяльності, насправді ж він відвів розуму дуже маргінальну роль. Є дуже багато шляхів до правильного пізнання, але він визнавав лиш один — математичний» [641].

З редукцією інтелекту до математики пов’язана й редукція антропології людини. У такому світі немає місця для емоцій, випадку чи будь-якого незаповненого простору. Усе між собою пов’язано з детермінаційною твердістю та точністю механічного годинника. Декарт і його послідовники «майже на все дивилися з математичної точки зору — всесвіт, політика, тіло людини, чи навіть на імпульси людини та моральність» [642]. Картезіанську механіку наочно узагальнює приклад самого Декарта з його «Трактату про людину», у якому він розглядає тіло як «ні більше, ні менше, ніж скульптуру чи механізм із глини», а функціональність тіла прив’язує до простих принципів механіки, точнісінько таких, «що використовуються при виробництві годинників, штучних фонтанів, млинів та інших схожих пристроїв» [643]. Цим принципом нібито можна пояснити все — і те, над чим і досі морочаться психологи: «Насправді можна порівнювати нервову систему цього механізму, що я його описую, з системою труб, яку приховує в собі фонтан... з найрізноманітнішими ланцюжками й деталями» [644]. Ця віра ще й досі діє в економіці: людина економічна — це механічний конструкт, що діє на безпомилкових принципах математичних, і лише за допомогою механіки економісти можуть пояснити навіть найтонші процеси всередині нього.

Декарт у дусі іонійських філософів переводить весь світ на один основний параметр принципу власного буття, яке становить для нього розпорошеність у просторі, тобто res extensa — спільний знаменник усіх матеріальних речей. Декарт сповідує принцип, що існує лише один-єдиний світ: «Матерія неба й землі — одна й та сама» [645]. Його методологічний монізм (прагнення перевести чи вивести все з одного принципу) та принципова еквівалентність духовного й матеріального досі відіграє в економіці провідну роль. Об’єднавчий, основний і пояснювальний принцип, який в економіці згадується майже за кожної нагоди, — це, звісно ж, інтерес до себе.

COGITO ERGO SUM

І хоча Рене Декарт зробив справжній переворот в економічній антропології, не буде зайвим бодай коротко підсумувати всі його думки. У «Принципах філософії» Декарт намагається відкинути все, у чому можна хоч якось засумніватися. І з цією метою він забуває про все, що знав і що йому підказувало чуття, і зосереджується лише на логічному снуванні висновків. Згодом він приходить до переконання, що обов’язково має існувати щось вдумливе, тямуще — тобто він сам, який і веде ці думки [646]. Так він доходить свого відомого висновку cogito ergo sum. І на цьому новому, на його переконання, міцному підґрунті він будує свою філософію. Він переходить до доказів існування Бога — тому що знаходить його образ у думці — і продовжує, доки в другій частині не дістається принципу матеріальних речей і простору.