Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

І хоча матеріальні речі, як і простір, нібито можна сприймати тільки органами чуття, однак виникає протиріччя між емпіризмом і раціоналізмом. Утім, Декарт намагається міцно триматися раціоналістичної методології, якій же сам і прочищає дорогу. Якщо почуття нам говорять щось інше, ніж розум, правда завжди лишається за розумом. І хоч ми й не бачимо цієї реальності, розумніше все ж довіряти логічному поясненню. Адже існують речі, які ми не здатні осягнути органами чуття — подеколи вони сліпі й мовчать, і там, де вони безсилі, у силу вступає розум.

І хоча «у реальному світі» не можна ділити молекулу до безкінечності, проте ми здатні це зробити в наших думках (уяві). Тобто реальний світ більше нагадує світ раціональний, аніж світ, який ми знаємо лише зі «звичайного» досвіду.

Та як ми можемо бути впевненими, що зовнішній світ явищ (а отже, й простір) узагалі існує, якщо ми не можемо вірити власним чуттям? Як ми можемо знати, що все це нам не здається? Адже це б означало, що Бог обманює нас і все, що ми «бачимо», — це лише ілюзія про простір, матерію і час. Часом Декарт веде роздуми про зовнішній світ як про суцільний сон, який об’єктивно не існує. Втім, як пише Декарт, це означатиме, що є Бог, який хоче нас обманювати. Але для нього така ідея — неприйнятна. Він більше не розбирається, звідки черпає свою впевненість, опирається лише на певні теологічні докази, що виходять з християнського розуміння Бога як того, хто нам подарував світло [647]. Тобто якщо Бог максимально правдивий і досконалий, він не може хотіти нас обманювати. Якщо ж ми припустимо, що Бог не одурманює нас своїм сонним опіумом [648], то дійдемо висновку, що зовнішній матеріальний світ реально існує і ми можемо його досліджувати. То про який тип «наукового досвіду» взагалі йдеться?

Найперше з усього матеріального світу Декарт зосереджується на тілі людини. Воно хоч і належить до матеріального світу, проте вирізняється тим, що певним чином з’єднане з нашим інтелектом, який не підпорядковується простору. Матерія, що перебуває в просторі, впливає на наше тіло, яке виступає медіумом, — так матерія через наші органи чуття взаємодіє з нашим розумом. Наступний крок веде до дослідження суті речей, що впливають на наше тіло, — матеріальних предметів, принцип яких і шукає Декарт. Він не знаходить його ні в чому з того, що ми можемо осягнути органами чуття (наприклад, колір, твердість, теплота, маса), а вбачає лиш у розпростертості, яку можна описати трьома математичними характеристиками: розпростертість вшир, уздовж і вглиб (у картезіанській системі їх представляють осі х, у та z) [649]. Причиною того, чому природність речей визначає саме розпростертість, демонструє Декарт на прикладі з каменем. Ми можемо собі уявити, що, роздробивши камінь, ми відберемо в нього твердість; ми можемо також уявити собі камінь, у якого немає кольору, він прозорий; ми можемо відібрати вагу, відчуття холоду й тепла і всі інші характеристики. Єдина субстанція, яку ми більше не можемо відділити від каменя, — це його розпростертість у трьох вимірах (res externa). І ця субстанція тотожна з простором [650].

У руках раціоналістичного Декарта емпіричні сприйняття (які в часи пізньої середньовічної схоластичної традиції вважалися синонімічними з поняттям розум) зазнали поразки, у боротьбі «за реальність» переміг розум. Декарт нібито розвиває притчу Платона про печеру, коли пише: «Усе, що бачимо, ми сприймаємо за підробку; ми не будемо вірити, що хоча б щось із цих предметів, які репрезентує наша зіпсута пам’ять, взагалі колись існувало. Адже я переконаний, що все, що бачу, — неправдиве; вірю, що ніколи не існувало нічого з того, що репрезентує зіпсута пам’ять; у мене взагалі немає ніяких відчуттів; тіло, форма, розпростертість, рух і місце — це химери. Що ж тоді буде правдивим? Очевидно, тільки те, що нічого не буває напевно» [651]. Трохи згодом битва раціоналістів з емпіриками відбулася ще раз і результати боїв були різними, історично останній нищівний удар в суперечці про недосконалість наших органів чуття наніс саме Декарт.

Джордж Берклі відгукується про це так: «Наш погляд зусебіч фіксує упередження та обман від наших органів чуття: а коли ми намагаємося виправити наше сприйняття розумом, то непомітно заходимо все далі в царину грубих парадоксів, незбігів і непослідовностей, яких стає чимраз більше й вони збільшуються, що далі ми заходимо в своїх роздумах. Аж доки нарешті, після довгих і марних блукань по колу, побачимо, що ми там, де й були, чи ще гірше, просто стаємо безнадійними скептиками» [652]. Галілей говорить ще прямолінійніше: «Наша [картезіанська] наука зґвалтувала наше сприйняття» [653].