Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Де Мандевіль звертає увагу на ненавмисні суспільні наслідки поведінки індивіда та відкрито заявляє, що суспільне благо може й повинно (!) базуватися на егоїзмі.

Свої думки він пропагує сміливо, провокативно й оригінально. І хоча з ретроспективного погляду можна знайти натяки деяких його тез і в набагато старіших текстах (як ми вже це продемонстрували на прикладах шумерів, євреїв та вчення Фоми Аквінського), проте саме де Мандевіль абсолютно однозначно ввів в історію філософської думки західної цивілізації ідею, що особисті моральні вади окремих людей можуть сприяти загальному суспільному економічному благу. Тому з цього погляду ми б мали саме де Мандевіля, а не Адама Сміта, вважати першим сучасним економістом.

Унікальність де Мандевіля полягає і в тому, що він єдиний описав суто економічну тему в віршах. У короткому й жвавому поетичному тексті він створює оригінальний мисленнєвий комплекс, який повністю вибивається з усіх до нього опублікованих моральних і суспільних концептів.

Доволі складно випродукувати велику ідею, якщо немає супровідної контроверзії. Поезія де Мандевіля свого часу викликала великі протести — серед невдоволених, як ще пересвідчимося, був і сам Адам Сміт. Той самий Сміт, якого економісти взагаліто вважають продовжувачем ідей Бернарда де Мандевіля.

Спочатку де Мандевіль заробляв на життя перекладами, писав казки. Визнання йому приніс лише один твір, віршована «Байка про бджіл» (1674 р.) Ажіотаж виник тільки навколо третього перевидання в 1723 р., після чого де Мандевіль опинився в центрі однієї з найзапекліших дискусій XVIII ст. Кількість критиків де Мандевіля постійно зростала, до них додалися й такі відомі імена, як Джордж Берклі, Френсіс Гатчесон, Арчібальд Кемпбел, Джон Денніс та не в останню чергу Адам Сміт, який визнав думки де Мандевіля «повністю хибними» [669]. Англійський теолог Джон Веслі прирівнює де Мандевіля щодо рівня збоченості до Макіавеллі.

Думки де Мандевіля дочекалися судової заборони, у Франції кати спалювали його книги просто на вулицях. Багато хто вважав його антихристом, на бік його противників перейшли й Девід Г’юм та Жан-Жак Руссо.

Поема починається з опису заможного суспільства, яке своїми параметрами відповідає суспільному ладу тогочасної Англії. Втім, під маскою, на перший погляд, задоволеного суспільства буяють вади. Жодне ремесло не обходиться без махлювань, жодна інституція — без хабарів і корупції:

Кожна частина цілого кипіла від розпусти,

Проте загалом всі купалися в щасті [670].

Проте бджілки скаржаться, вважаючи, що в справедливому й порядному суспільстві їм би жилося краще. Бджолиний бог Йов дослуховується до їхніх прохань і перетворює бджіл у доброчесних створінь.

Відтоді всі в’язниці геть опустіли,

Всі боржники охоче борги сплатили,

Навіть всі забуті кредити,

За які вже не можна й судити [671].

Цього, однак, не стається: замість зростання добробуту бджолиного гнізда і покращення життя відбувається абсолютно протилежне. Багато бджіл втрачають роботу, оскільки в суспільстві, де вже не потрібні ґрати на вікна та металеві ковані двері, працювати може лише жменька ковалів. Без роботи лишаються судді, юристи та адвокати, чиновники, що пильнували за дотриманням законів, теж стають непотрібними. А оскільки і сліду не стало від розкоші, обжерливості й люксовості, від зменшення попиту потерпають і звичайні люди — селяни, піддані, шевці й швеї. Бджолиний народ стає миролюбним, зникає потреба в озброєнні. Байка закінчується трагічно. Бджолиний вулик вимирає, виживає лише одна його невелика частина, оскільки інші бджоли просто стали непотрібними й не змогли заробити собі на життя. Зрештою, інший рій виганяє їх із гнізда, й бджілки знаходять собі притулок у стовбурі викорчуваного дерева.

«Амбітність і гоноровість збудували більше лікарень, ніж усі чесноти цього світу, разом узяті», — пише де Мандевіль [672]. Він встановлює перед суспільством своєї епохи правдиве й неприємне дзеркало, та ще й з єдиною метою, щоб — за його словами — вказати на його лицемірство [673]. Саме лицемірство він вважає гріхом свого оточення та бджолиного вулика. На його думку, правда полягає в тому, що попри всі намагання суспільство ніколи не позбудеться вад:

...чи може людство стати моральнішим на основі того, що хто скаже чи напише? Людство залишається однаковим, на всі віки. Його не вдалося змінити навіть попри всі повчальні й елегантні книги, покликані вилікувати суспільство від його вад. Навіть я не настільки марнославний, щоб вважати, що здатен покращити людство, написавши свою нічого не варту байку [674].