Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

І коли ви вітаєте тільки братів своїх, то що ж особливого робите? Чи й погани не чинять отак? [513]

Водночас християнство зробило великий переворот у цьому етичному питанні. Як ми вже продемонстрували в попередніх розділах, зло може, хоч і не обов’язково повинно, набувати морального вигляду; деяке зло (дерево падає на людину) — погане, проте це не зло моральне, у якому хтось має бути винен. У Євангелії будь-яке, і резидуальне зло, яке просто стається — чи то вже свідомо, чи мимоволі, морально чи поза мораллю — падає на плечі Месії, який приносить себе в жертву за все зло на світі. Досить складно шукати винного у цих складних системах, саме тому в цьому розумінні Бог — несправедливий, бо він прощає. Він, так би мовити, «позитивно несправедливий» аналогічно до одного господаря з притчі Ісуса, який платить своїм робітникам несправедливо високі зарплати, хоч і не мусить цього робити [514]. Милосердя в Новому Завіті одним махом перекреслює всі моральні системи, що спеціалізуються на розпізнанні, пошуку та відділенні вини та зла. Саме тому я вважаю невдалим чеський переклад книги — Новий Закон, більш доречний варіант — Новий Договір, як це перекладено англійською (New Testament). Адже йдеться не про закон як такий (у цьому тексті немає закономірностей), а радше про євангеліє, тобто хорошу звістку, що Бог не рахує [515] боргів, гріхів, наше outgoing зло, тому що він прощає, тобто Бог — позитивно несправедливий, несправедливий на нашу користь. І, здається, саме в цьому криється основний посил Нового Завіту, нової домовленості.

Чи виплатиться (економічно) робити добро? Питання, чому робити добро (і чи це взагалі вигідно економічно), — це ключова проблема єврейської філософії (як ми вже говорили); хай там як, Новий Завіт згрубша вирішує цю проблему. Ще й двома способами.

По-перше, увівши в обіг поняття «Царства Божого», яке юдаїзму було майже не знайомим і використовувалося зрідка, християнство буквально відкрило «новий простір», де моральні вчинки знаходять винагороду. Земний світ не завжди справедливий (справедливі тут можуть страждати, тоді як несправедливі живуть у надмірі та розкоші), проте кожна людина знайде справедливість у майбутньому Царстві. Тоді як юдаїзму доводилося вирішувати проблему справедливої відплати ще на цьому світі, християнство відсуває справедливість на той світ. Тобто економічна логіка добра та зла (outgoing) полягає в тому, що за них обов’язково настане розплата (incoming), але аж на небі. Отже, виплатиться робити добро, а зло терпіти, оскільки справедливі й несправедливі знайдуть відплату на небі... чи в пеклі.

Це дуже елегантне рішення, проте й за нього потрібно заплатити свою ціну — і ціною за нього став наш світ. Світ, який у Старому Завіті був світом добра, місцем дії історії, поволі відсувається на задній план. Так світ в очах багатьох християнських гностиків стає несправедливим, і переважно поганим, недоцільним, недоречним, другорядним і небезпечним.

Можливо, саме звідси походить новозавітна стриманість, подеколи аж відраза до цього світу: «Чи ж ви не знаєте, що дружба зо світом то ворожнеча супроти Бога? Бо хто хоче бути світові приятелем, той ворогом Божим стається» [517]. Оскільки лише в світі наскрізь поганому справедливі можуть страждати, а несправедливі насолоджуватися життям. Тому найрозумнішим рішенням буде втекти з цього світу. Павло пише филип’янам: «Бо для мене ... смерть то надбання. Я маю бажання померти та бути з Христом, бо це значно ліпше» [518]. Зрештою, і персоніфікація зла набуває більш конкретної та страхітливої форми, ніж у Старому Завіті [519]. У Старому Завіті Сатана експліцитно з’являється лише чотири рази [520](якщо вважати змія в Книзі Буття за один з його символів). На противагу цьому в Новому Завіті його ім’я відмінюється разів п’ятдесят. До того ж часом його представляють і як «князя цього світу» [521].

Тобто саме в такому розумінні економіка добра та зла на цьому світі не діє. Винагородження справедливих відбувається не тут (див. притчу про Лазаря), а на небі. І саме звідси бере початок християнська дистанційованість від світу. З цього погляду світ нам здається злим, нечесним, короткочасним, неважливим; світ — це всього лиш вотчина ілюзій та платонівських тіней. Саме тому християнину не належить досліджувати цей світ, навпаки, схвальним буде максимальне ігнорування пропозиції світу й потреби тіла (такої ж думки дотримується і Августин, цей тренд зламає тільки Аквінський уже на пізніших стадіях християнства).