Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

А Божа правда через віру в Ісуса Христа в усіх і на всіх, хто вірує, бо різниці немає, бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави, але дарма виправдуються Його благодаттю, через відкуплення, що в Ісусі Христі [481].

І далі: «І сказав Він мені: Сталося! Я Альфа й Омега, Початок і Кінець. Хто прагне, тому дармо Я дам від джерела живої води» [482]. І хоча, з огляду на етимологію слова, це звучатиме парадоксально, проте в справах трансцендентальних (trans-scandere, перевершувати, переступати, виходити за межі) неможливо провести класичну грошову транзакцію) [483]. Трансцендентність не можна купити, її потрібно подарувати.

Майже одразу після відкриття першої церкви навіть знайшлася одна людина, яка хотіла купити собі дари й заплатити за них грішми. Реакція апостолів була доволі очікуваною: «Та промовив до нього Петро: Нехай згине з тобою те срібло твоє, бо ти думав набути дар Божий за гроші!» [484]Ненадовго зупинімося на економічному погляді на дар та на речі чи сфери, які перебувають поза ціною.

Обмін подарунками чи взаємне обдаровування — це набагато глибший і старіший тип транзакції, ніж купівля та продаж за ясну й точну ціну. Для багатьох поколінь людей у речей просто не було ціни (це не означає, що в них не було цінності!), люди обходилися й без цього. Колись люди навзаєм давали щось один одному чи жили в спільнотах, де можна було обмінятися, — хоча поширенішим був перший приклад. Первісні безгрошові соціальні устрої були так званими gift economies, тобто дарономіками [485]. А якщо все ж і доходило до грошового обміну за ціну, то здебільшого лише між геть незнайомими людьми чи потенційними ворогами [486]. Не зайвим буде усвідомити, що й сьогодні гроші потрібні для кращого контакту у великій спільноті, старшим і меншим спільнотам у зв’язках між собою гроші не були аж так потрібні й не потрібні досі (наприклад, сім’я, друзі тощо) [487].

Феномен дарування і досі лишається дуже дискусійною і контроверсійною темою серед економістів. Чому люди роблять один одному подарунки? Одна із форм добровільного обдаровування — це, наприклад, чайові в ресторанах чи за якихось інших обставин (приміром, таксистові) [488]. Навіщо давати необов’язкові чайові в мотелі в іншій країні, куди ми точно більше ніколи не повернемося? [489]

Основна характеристика подарунка полягає в тому, що в нього немає точної, визначеної ціни. Безперечно, подарунок має цінність, але не ціну. Він може бути двостороннім, взаємним (і часто буває), але обмінна цінність завжди буде неточною, неясною, розмитою (ми не обмінюємо те саме за те саме). У християнстві дарують довіру й віру (багато хто її теж вважає «Божим даром») і тим, хто цей дар прийме, Бог подарує спасіння. Подарунок не обговорюється, на нього не можна отримати знижку. На противагу цьому, у торгівлі завжди маємо чітку, до копійки точну ціну, з якою обидві сторони погоджуються.

Нам варто усвідомити, що без існування великого й функціонального ринку (який опосередковано «диктує» ціну) процес встановлення точної ціни був би складним і досить болісним процесом. Зрештою, з цією проблемою воював ще Фома Аквінський (а також антимонопольні інституції, які часто контролюють чи встановлюють ціни в ситуації, коли ринок не функціонує належним чином). Ті самі сучасні «спекулятивні бульбашки» — це важливий приклад відриву ціни від цінності (через якийсь час бульбашка трісне, тобто ціна повернеться до свого умовно справедливого рівня). І зараз на різноманітних маркетингових акціях роздають подарунки, тобто «речі задарма» — чи то вже «плюшевих ведмедиків» на бензозаправках, на 10% кетчупу більше чи «два за ціною одного». І це можна вважати сучасним прагненням чи трюком, як скасувати точну ціну товару в рамках конкурентної боротьби. Просто ще лишилося дуже багато сфер, де ми не хочемо діяти точно й ефективно.

Ще одна цікавинка, що часто ми ціну закриваємо чи її приховуємо. Наприклад, ми старанно відклеюємо цінники з подарунків, на рахунок у ресторані може дивитися тільки той, хто платить, у дорогих ресторанах рахунок навіть елегантно ховають у різноманітні скриньки. А в найкращих ресторанах званий гість навіть отримує меню, де цін немає взагалі [490]. Очевидно, нам здається, що найцінніші речі ми маємо отримувати задарма, що їх би в принципі не можна було купити [491]. Ми хочемо цим показати, що найцінніше в житті не можна продавати чи монетизувати? Невідомо, звідки в нас береться уявлення про те, що точна взаємність у важливих справах чи між близькими людьми — небажана. Наприклад, ми можемо помітити, що в усій трилогії «Володаря перснів» ніхто нічого не продає і не купує. Усе необхідне в дорогу Братство отримує в подарунок [492]. Надто ретельний Р. Р. Толкін, який зазвичай описує все до деталей, ніде в «Володарі перснів» не вказує валюту. Точнісінько, як і в більшості старих оповідок, казок чи й міфів та епосів. І в «Епосі про Гільгамеша» ми не дізнаємося нічого про гроші, і ніхто тут жодного разу нічого не продає і не купує. Важливі речі герої отримують у подарунок, знаходять їх чи крадуть (наприклад, Перстень сили використовує всі ці моделі зміни власника, тільки не продаж) [493]. І хоча без грошей не можливе функціонування сучасного суспільства, проте у колі близьких нам людей ми часто створюємо ситуації, нібито гроші не існують чи принаймні вони не важливі (звідси всі ці «запрошення на бокальчик» чи чергування при оплаті в ресторані). Кажуть, що друзі — це люди, які один перед одним настільки в боргу, що забувають про це й більше не рахують. Навпаки, якби друг хотів заплатити нам за допомогу, це б імовірно нас образило. А винагорода ж у вигляді запрошення на вечерю чи взаємною послугою — досить прийнятна. А от плата, у якої є точна й чітка ціна, — уже ні. Марсель Маусс стверджує, що взаємне дарування подарунків — це «як відродження домінантного давно забутого мотиву» і що це «повернення до старого й базового» [494]. Деякі антропологи вважають gift economies невід’ємною чи базовою структурою суспільства й стверджують, що гроші чи обмін quid pro quo — це лише вторинний витвір [495].