Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Платон вбачає в надмірності бажань принцип занепаду й лікує його встановленням нової ієрархії. Філософ править на благо всіх, скеровує до скромності всі суспільні стани, сам не володіє нічим — і що вище хтось стоїть, то менше в нього речей у приватній власності. Прогрес полягає у не-споживанні, а також у не-продукуванні. Тобто Платон апелює до чи розраховує на добровільну скромність людей при владі та на те, що вдасться побороти тенденцію до нагромадження статків, що, якщо дивитися на світ очима економістів, може бути такою ж проблемою, як і пізніші середньовічні заклики до аскетизму (попередником яких був Платон).

Прогрес

Разом з тим Платонове бачення ідеальної держави кидає світло й на його бачення суспільного прогресу. На думку Платона, недостатньо спрямовувати суспільне життя та орієнтацію суспільства як цілісності лише відповідно до загальноприйнятих правил. Суспільству потрібні регулятивні ідеї, спільне бажання, цілі, на які можна орієнтуватися. Однак платонівське бачення суспільства, де батьками дітей є всі громадяни суспільства й виховує їх держава під керівництвом філософів без власності, — це зовсім не заклик до негайного, брутального встановлення такого порядку. Це ідеал [382], який повинен переманювати суспільство від родинної протекції та кровних зв’язків на бік упорядкування, де всі мають рівні можливості проявити себе, не обтяжуючи родинним бекґраундом свої якості, на основі яких людину ставлять на найбільш підхоже для неї місце в суспільстві, що і є найвигіднішим рішенням для всіх [383].

Між іншим, ідеальні лідери в ідеальному суспільстві Платона, наприклад, борються з розпусними спокусами, які відволікають їх від пошуків вищого добра. Мова йде не лише про майно, й, наприклад, про секс. Як пише Роберт Нельсон:

Платон і римо-католицька церква усвідомлювали, що сексуальні зв’язки можуть викликати в людей сильні почуття власності, які можуть бути ще глибшими, ніж почуття, пов’язані з володінням приватного майна. Платон у «Державі» вирішив це питання так, що відкинув присвійний елемент, заборонивши шлюб та інші обмеження вільної сексуальної поведінки, паралельно зробивши дітей спільною власністю всієї громади (мати не повинна була знати ідентичність своєї дитини). Римо-католицька церква вибрала ще об’єктивніший підхід, коли, навпаки, встановила для своїх священиків і черниць суворий целібат, намагаючись так забезпечити, що їхня відданість не буде належати нікому іншому, ніж Богу й церкві [384].

Людині для справжнього життя і пізнання потрібно більше, ніж освіченість , їй потрібне візіонерство, щоб зрушити з місця. Суспільству треба, щоб на його чолі стояли філософи, які б могли осягнути ідеали й передати цей осмислений «космічний» порядок іншим. Абстракції, отримані від панівних еліт на чолі держави, мали б стати орієнтиром для спрямування щоденної поведінки всіх. Саме слово еліта походить від eligo (виділяюся). Звідси й розуміння еліти як групи відділених, покликаних служити загальному добру. Наскрізним мотивом усієї «Держави» є намір гармонізувати три рівні: космос, місто й людину, при цьому гармонізація проходить шляхом пристосування нижчих рівнів до вищих. Бачення цілі, а не лише загальні правила гри, мали би керувати нашими вчинками й стати мотором суспільного прогресу.

Не може не зацікавити спостереження, що спільне виховання дітей може мати ще одну важливу мету, пов’язану з ідеєю прогресу: редукцію випадковості. Сократ стверджував, що справжній поступальний розвиток у житті людського суспільства станеться тільки тоді, коли ми розвинемо нове «техне», яке гармонійно поєднає всі практичні рішення, підрахунки, зважування та вимірювання [385]. З такого погляду, вся історія розвитку людської цивілізації — це «розповідь про постійне зростання влади людини над випадковістю» [386]. На думку Платона, редукція випадковості й швидкий розвиток математики та вимірювань приводить до звільнення людини з-під надвлади пристрастей, до того, що людина отримує контроль над долею своєю і долею міста й власне цивілізації.

Як ми ще продемонструємо на практичному прикладі трохи далі (з діалогу Платона «Тімей»), Платон, як згодом і євреї, вірив у світле минуле й у занепад як прояв прогресу цивілізації, що дуже гарно підсумував Поппер: «Будь-яка соціальна зміна — це симптом корупції, занепаду й дегенерації. На думку Платона, цей основний історичний закон становить частину закону космосу — закону, який можна буде застосувати до всього створеного й винайденого. Усе непостійне, винайдене уже наперед приречене на занепад» [387].