Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Математики Філіп Девіс та Ройбен Герш зауважили, що на задньому плані математики та релігії обов'язково має бути підоснова віри, яку кожен індивід повинен доповнити самостійно. Здається, що математики — це новоплатоністи-практики та послідовники Спінози. Їхнє поклоніння математиці дуже нагадує поклоніння Богові. От хоча би віра в те, що теорема Піфагора, так само як і Бог, існує незалежно від фізичного світу. І перше, і друге наділяє його смислом [355].

У платонівському світі [356]релігія з математикою та наукою не виключають одна одну, а доповнюють ! і навіть вимагають одна одної. За обома стоїть віра в принцип, що за всім пильнує, без якого ні перше, ні друге не має сенсу [357]. За словами філософа Міхаеля Полані, «і наука — це система цінностей (віра), якій ми віддані» [358]. «Віра — це не атака на науку чи повернення до повір’їв» [359]. Навпаки, віра стоїть біля витоків будь-якої науки чи знання | включно з елементарною вірою у те, що світ можна пізнати. Міф, віра у щось недоказане, про що, зрештою, ми часто знаємо, що воно нереальне (наприклад, гіпотези в економіці), починають відігравати роль суперструктур.

І тут напрошується питання, наскільки міфотворчою є економіка, або ж наскільки необхідними для неї є міфи? Економіка сама себе вважає обраною наукою для інтерпретації світу суспільства в наш час, але ми розуміємо, що в цій ролі без міфів їй не обійтися. Вона використовує їх у кількох площинах чи кількома способами. По-перше, вона черпає з міфів матеріал для своїх гіпотез (підсвідоме використання міфів), а по-друге, сама створює міфи й сюжети. Модель homo oeconomicus — це теж міф-модель. Якщо переодягнути переповідання історії, якої не існує, у математичну сутану, це ніяк не вплине на її міфічність. Як приклад можемо навести й інші міфи: про існування невидимої руки ринку, про свободу людини та самовизначення, про вічний прогрес і саморегуляцію ринку. Ніхто ніколи не бачив нічого з цього всього, але йдеться про історію, віру чи міф, які дуже сильно резонують (не лише) серед нас, економістів, та спрямовують усі наші суперечки, експерименти й статистики на підтвердження чи спростування цього наративу.

У міфах немає нічого ганебного, ми не можемо існувати без віри (на чому б вона не базувалася) — це потрібно визнати й рахуватися з цим. Одному міфу ми можемо протиставити хіба що інший міф. Міф вступає в боротьбу не з емпірикою чи з реальним світом (останній взагалі огортає незліченна кількість міфів), але з іншими адептами тлумачень, з іншими міфами.

Греки не вірили в свої міфи буквально, вони усвідомлювали їхню міфічність. Як написав про них Саллюстій, «усього цього ніколи не було насправді, але воно відбувається постійно» [360]. І хоч нам це й може видатися дещо дивним, проте сьогодні ми робимо точнісінько те саме. А схоже питання стоїть і перед економістами: Ми справді віримо в наші моделі? Віримо, що людина справді раціональна, що ринки самоочищаються і що є невидима рука ринку, — чи все це лиш міфи, які, можливо, «існують» у якійсь іншій — фіктивній — площині, а не в нашій буденній. Можливо й одне, й інше, але тоді не можна їх плутати. Якщо ж ми услід, наприклад, за Мільтоном Фрідманом [361], визнаємо, що йдеться лиш про припущення, які навіть не намагаються здаватися реалістичними [362](тобто вони — фікція), тоді не можна стверджувати (чи робити онтологічно-теологічні висновки), що людина — дійсно раціональна. Якщо ж наші моделі (чи то вже в припущеннях, чи у висновках) усі учасники визнають фікцією (неважливо, корисною чи ні), тоді не можна на їх основі робити жодних висновків про людину.

Якщо ж ми, навпаки, вважаємо, що наші моделі — реалістичні, тоді ми віримо в наші моделі-міфи. І перебуваємо в полоні невизнаного міфу набагато більше, ніж наші архаїчні пращури. Давні греки дуже обережно ставилися до міфу, він для них був лиш корисною вигадкою, абстракцією, історією, якої ніколи не було насправді, але вона чудово допомагала пояснювати різні явища, орієнтуватися в світі, а часто — і вести практичну діяльність.

І ми як економісти мусимо прийняти рішення, бо поєднувати обидва варіанти — неможливо.

Без тіла та його потреб

Платон взагалі не брав до уваги (навіть мінімально) тіло. Тілесні втіхи він називає «так званими насолодами» [363], які «ми змушені отримувати для свого тіла, прислуговуючи його потребам» [364]. Тіло — це місце-знаходження зла, а його насолоди — оманливі: «...тому поки в нас є тіло й наша душа зв’язана з цим злом, ми ніколи сповна не досягнемо того, до чого прагнемо» [365]. Зло нібито виходить з тіла: «Адже і війни, і міжусобиці, і битви — це все справа рук тіла і його бажань» [366].