Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Ксенофонт цікавився дуже широким спектром економічних роздумів. У його творах знаходимо навіть роботу з феноменами, як, наприклад, зв’язок між зайнятістю та ціною [341], інновації [342], інфраструктури «державні» інвестиції [343]. Як ми вже бачили вище, він детально займається спеціалізацією, пропонує багато порад на мікро— та макро-рівні, досліджує сприятливий ефект заохочень для «закордонних інвесторів» і т. ін.

Насамкінець згадаймо ще одну думку, до якої повернемося трохи згодом: досить цікаве спостереження Ксенофонта про можливість задовольнити реальні потреби і неможливість задовольнити абстрактні, тобто грошові (виражені в сріблі): «Адже якщо людина зможе повністю обставити свій будинок відповідно до своїх ідеалів, то вже більше нічого особливого докуповувати в нього не буде, а от срібла ще ні в кого не було стільки, щоб не було потрібно більше; коли в когось забагато срібла, він закопує надлишок у землю і отримує від цього таку ж радість, як коли б його витратив» [344].

Сократ і Платон [345]безперечно належать до основоположників філософської традиції нашої культури й до певної міри виокремили й означили цілу дисципліну на тисячі років уперед (і це ще питання, чи ми коли-небудь зможемо вийти за ці рамки). Якщо візьмемо Сократа, його учня Платона й його учня Аристотеля, то в думках цих представників трьох поколінь виникали питання та дискусії, які червоною ниткою тягнуться наскрізь всієї історії нашої цивілізації аж до сьогодні.

Нам ще досі не зрозуміло, чому віддавати перевагу — раціональному чи емоційному, чи існують ідеї Платона, чи всі структури — це витвір людини, як стверджував Аристотель. Усіма цими питаннями ми завдячуємо саме традиції античної Греції (наприклад, у єврейській чи шумерській філософській думці такі дуальності не виникали). Фразу «Пізнай себе», щодо якої досить своєрідно іронізує Александер Поуп, було витесано в Делфійському оракулі Аполлона. І, зрештою, ця фраза фігурує і в популярному фільмі «Матриця» — бачимо її над вхідними дверима Піфії ще в першій частині трилогії. Це, власне, концентрована версія того, що Піфія хоче повідомити Нео. Вона йому ніби говорить: «Пізнай себе сам, я тобі про тебе нічого сказати не можу».

У печері дійсності

Платон відіграє важливу роль у нашому сучасному способі мислення, у тому, які питання ми ставимо, і в тому, як на них відповідаємо. Друга ключова річ, яку він лишив нам у спадок, — це абстрагованість від світу. Платон, продовжуючи традицію Парменіда, зміцнює раціональну традицію, що базується на думці, ніби світ можна найкраще зрозуміти розумом. У своїй найвідомішій алегорії про печеру Платон вибудовує основи абсолютно іншого сприйняття світу: цей світ — не найголовніше, це всього лиш світ тіней, світ вторинний. «Якщо це справді так, тоді з цього стає цілком очевидно, що наш світ — це тільки образ чогось» [346]. Так Платон прочиняє двері майже містичній стриманості до цього світу, вітає аскетизм та закладає підвалини віри в абстрактні раціональні теорії. Правда — не очевидна, ясна, а навпаки — вона десь і якось прихована. І єдиний шлях до відкриття цієї (незмінної) правди — це якраз раціональність. Трохи згодом центральною темою філософії стародавніх греків стало прагнення позбутися змінності та нерегулярності. Їхньою метою було пробитися крізь оманливий та нестабільний емпіричний світ до раціональних «правд», які незмінні, константні та справжні.

Та повернімося назад до алегорії. Платон описує в ній в’язнів, які все життя зачинені в печері, не бачать справжнього світу, а тільки тіні, які він відкидає на стінах печери. Вони вважають ці тіні справжніми, вивчають їх, ведуть наукові дебати про їхню сутність і не мають ані-найменшого уявлення про існування чогось іншого: «У всякому випадку, — додав я, — вони сприймали б за істину не що інше, як тільки тіні певних предметів» [347].

Ці «експерти» — тлумачі тіней. Очевидно, автор цим хотів сказати, що емпіричні явища нам лише являються і не передають справжньої суті речей, реальності, до якої, на жаль, можна наблизитися тільки через абстрактні роздумування та модельну раціоналізацію. Для прозріння нам потрібно звільнитися від кайданів, якими ми прикуті до емпіричного світу, вийти з печери [348]та побачити світ таким, яким він є. Той, хто прозрів і бачить реальні речі, реальність, «робив би все це з великою мукою, у нього боляче б миготіло в очах, і він не міг би дивитися на предмети, тіні яких раніше бачив» [349]. А якщо він повернеться у печеру (що мені видається основним посланням алегорії) і розповість в’язням, які звикли до тіней, про справжні реальні речі, вони не повірять йому й не приймуть його назад. Така доля спіткала, наприклад, великого вчителя Платона — Сократа [350].