Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

А от в економіці не можна прибрати риштування навіть ex post — без них уся будівля відразу ж завалиться. Тому ми будуємо собор з риштувань, який лишається всередині де-факто порожнім. Що би сталося з основним напрямом теоретичної економіки, якби раптом зникло модельне припущення про homo oeconomicus ? Якщо ми знімемо наші риштування припущень, собор відразу ж завалиться — або ж з’ясується, що наш пишний кафедральний храм ніколи не існував, або ж що мова йшла про собор зі самих риштувань, майже як в історії про нове вбрання короля. Риштування — це не будівля. Про риштування (тобто інструмент, який допоможе нам дістатися до важкодоступних місць конструкції) говорить і Вітґенштейн: «Речення конструює світ за допомогою логічного риштування, а тому, коли речення правдиве, з нього можна побачити, як стоять справи з усім логічним. З хибного речення можна робити висновки» [994]. Ідеться про риштування, а не про саме будівництво. І все залежить тільки від того, як ми ці риштування використаємо. Самі ж по собі вони не мають жодного значення. Як ми вже бачили в попередньому розділі, Альфред Маршал, один із батьків новітньої економіки, вимагав спалити математику (економіку з риштувань) відразу після того, як роботу з нею було завершено.

Часто в економіці відбуваються досить неприємні речі. У моделі немає реалістичних передумов, а результати лиш складно можна протестувати, особливо якщо вони по-попперівськи сфальсифіковані [995](наприклад, модель homo oeconomicus). Що ж у такому разі лишається економіці? Цей ефект можна дуже часто помітити на моделях, висновки яких де-факто збігаються з припущеннями (як інакше...). Припущення та аксіоми ми вибираємо відповідно до того, якого висновку хочемо дійти.

Однак якщо ми хочемо створити нову парадигму, необхідно, як це зробив Ейнштейн, позбутися конструкту старого. Втім, до нового методичного підходу потрібно набагато більше, ніж просто правильне застосування методології. Спершу треба докорінно позбутися попередньої методології та наважитися думати над чимось абсолютно новим. Дорога до нового сприйняття світу веде тільки через прощання з наявним. Необхідно використовувати сходинки Вітґенштейна, вилізти по них, а потім знову закинути [996]. Не існує іншого методу винаходження чогось нового. Метод (а з ним і весь науковий дискурс) представляє лиш вторинний процес пізнавання.

Перші переломні відкриття в пізнанні з’являються на світ лише завдяки тому, що вони відкидають, ламають та порушують старі методи. І все це відбувається за допомогою інспірації. Вона приходить у царині муз, снів, мистецтва чи видінь (що сталося, наприклад, з фараоном чи Декартом у їхніх снах). Іншими словами — у сфері емоційній, а не раціональній. Недарма ж кажуть, що ідея вдарила в голову (як може вдарити нападник). Коли до нас приходить ідея, вдаряє нас, нам «роз’яснюється». «Ми не говоримо, що створили думку, але що прийшла ідея», — пише Геффернанова [997], і продовжує дотепним спостереженням, описуючи досвід багатьох науковців, до яких інспірація приходить у формі трьох В: Bus, Bath і Bed (тобто автобус, ванна і ліжко) [998]. І тільки у вторинному процесі настане перевірка розумом цієї ідеї. І якщо ми не здатні помістити нову думку в контекст інших думок (читай з іншою системою пізнаваного), то її відкидає або сам автор ідеї, або ж її критики. Відкрити явище означає узгодити те, що нам явилося, з іншими явищами, пізнаними раніше [999]. «Речення мусить подавати новий зміст за допомогою старих висловів», — говорячи словами Вітґенштейна [1000].

І на процес відкриття можна дивитися з перспективи «застигання» емоцій у сфері розуму. Перші віяння нової теорії — це сила, що змушує рухатися вперед не лише економічну теорію, і тільки після нового відкриття відбувається затвердіння теорії в методі (часто це роблять вже послідовники цього мислителя). Тож можна сказати, що нові думки приходять до нас постійно — але ми їх відкидаємо, бо не вважаємо їх розумними. Насіння (інспірація) падає на неродючий (контекстуальний) ґрунт. Іншими словами, цілком імовірно, що думка про те, що час — відносний, спадала на думку багато кому з нас у різних ситуаціях, однак лише Ейнштейн зміг цю «дурість» (іншим, думки яких циркулювали в рамках ньютонівської традиції, тобто майже всім, це точно здавалося дурістю) перетворити в конструктив, який виявився здатним продовжити попередню традицію.