Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Наш час додає цій мінливій нестабільності нової форми у вигляді дефіцитної економіки, яку б ми дуже хотіли тримати на межі перегріву. Якщо максимальне зростання, ще й будь-якою ціною — це імператив нашого часу, тоді відпочинку нам марно чекати. А коли наше буденне життя втратить смисл, тоді, на думку чеського філософа Яна Паточки, який називає цей стан «нудота як онтологічний статус людства» [853], усе виливається у потребу orgiasdty, тобто універсального вивільнення в пориві екстазу. Нівелювання щоденної стриманості виганяє нас із наших осель (які ми вже навіть не називаємо домом) і спонукає до оргіастичного перебільшення, якому невідоме почуття міри.

Пояснення діалектики людської поведінки від Яна Паточки можна застосувати до причин сучасної кризи: занадто велика споживацька вечірка в борг.

Лишок незадоволеності

Незадоволеність притаманна людині, це наша властивість, яка, навіть судячи з історії про сад Едем, існувала ще до його падіння й де-факто стала причиною вигнання з Раю. «Людській расі не треба було чекати капіталізму, щоб заразитися вірусом вічної невдоволеності ... він тут був увесь час ... приспаному вірусу потрібна була лиш зміна в соціокультурних і культурних умовах, яка б принесла йому сприятливе середовище» [854].

Проте ми можемо вплинути на те, у чому саме ми станемо недостатніми. І тут варто було би бути дуже уважними щодо того, що ми виберемо. Як говорить Аристотель, одна пристрасть витісняє іншу. Наперекір швидкому зростанню багатства в минулому в нас усе ще дуже мало всього. Начебто нова «продукція витісняє порожнечу, яку сама ж і створила» [855]. Скільки всього нам потрібно мати, щоб нарешті не було мало? Звідки в нас оця непосидючість, якій ніяк не вдається заспокоїтися? Чому ми не здатні знайти мир?

З одного боку, непосидючість може бути нам корисною. Вона змушує нас робити нові відкриття, займатися чимось новим, і до певної міри саме непосидючості ми маємо бути вдячними за невпинне зростання нашої економіки. У креативній деструкції, яка весь час приносить щось нове на заміну все ще функціональному вчорашньому, вона вбачає тягловий принцип капіталізму та свободи.

Економіст Фред Гірш [856]таким чином пояснює парадоксальність ситуації, за якої ми не стаємо щасливішими за постійного зростання багатства: якщо ви сидите на концерті й хтось раптово встане, він отримає компаративну вигоду. Однак за рахунок інших, які сидять за ним, кому він затуляє собою всю сцену. Коли ж інші візьмуть з нього приклад і теж встануть, компаративна вигода зникне — усі знову опиняться в рівних умовах, тільки з тією відмінністю, що у всіх більше болітимуть ноги. Після цього хтось встане навшпиньки й уся спіраль ще раз повториться. Потім люди почнуть залазити на плечі, стоячи при цьому навшпиньки... Словом, наша задоволеність буде завжди компаративною, вона не абсолютна, й ми щоразу знову будемо почуватися найнещаснішими на світі, якщо наш сусід купить собі нову машину, як би нас не задовольняла наша стара. Чи можна якимось чином уникнути цієї спіралі? Дехто б міг заперечити, що ми б могли втекти від цього споживацького прокляття в рай серця, де можна знайти спокій і відпочинок. Припинімо шукати спокій у матеріальному, а перемкнімося на духовне. Зрештою, Ісус ніколи не вітався зі своїми учнями словами: «Щастя вам», використовуючи тільки: «Мир вам».

Августин у своїй книзі «Сповідь» говорить відоме всім звернення до Бога: «І серце наше не супокійне, доки не спочине в Тобі» [857]. Та чи відпочило за життя його серце? Чи знайшов він те, що шукав, і більше не шукав? Так само й давні євреї, коли нарешті дійшли до землі обітованої, змушені були й далі воювати. Жодного сліду від такого бажаного миру й відпочинку. Зрештою, Єрусалим у перекладі означає «Місто спокою». Та попри багатообіцяючу назву, спокою в ньому немає і досі. Здається, матеріальний світ щодо цього дуже подібний до світу духовного. І там, і там ми хочемо більшого, нам ніколи не буває достатньо. Так ніби у нас всередині захований невивідний надлишок недостатності, який не дає нам зупинитися і тримає у постійній напрузі. Психологи говорять про его, яке постійно ставить перед нами завдання й вимоги, які майже нереально виконати, але навіть якщо ми впораємося із завданням, йому все одно мало й воно продовжує сміятися з нас далі.

У своєму стоїчному переконанні Аристотель схиляється до того, що ми б мали задовольнитися тим, що в нас є, і що щастя полягає саме в цьому. Інакше ми потрапимо в пастку до підступного «я-вже-не-знаю-щобізму», а оскільки апетит приходить під час споживання, нам ніколи не буде досить. «Повні труду всі речі, людина сказати всього не потрапить! Не насититься баченням око, і не наповниться слуханням ухо», — написав автор Еклезіястової книги тисячоліття тому [858].