Томаш Седлачек - Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків - від Гільгамеша до фінансової кризи

Девід Маєрс стверджує, що «у випадку зі щастям абсолютно не залежить, чи хтось їздить на BMW, чи, як більшість шотландців, ходить пішки, чи користується автобусом» [843]. Дослідження, яке проводили між найбагатшими верствами населення (100 найбагатших американців за рейтингом журналу «Forbes» у дослідженні психолога Еда Дінера з Іллінойського університету), показало, що ці люди «лиш на трохи щасливіші, ніж звичайні люди» [844]. Майерс продовжує роздумувати над тимчасовістю радості, яку приносить багатство: «Здається, що переможці лотереї переживають лиш перше шокове щастя від свого виграшу. Тільки ця ейфорія триває зовсім недовго. Часом навіть доходить до того, що те, що раніше нас ощасливлювало — наприклад, читання, — більше не може нас задовольнити. Якщо порівнювати зі збудженням, яке людина отримує від виграшу мільйонної суми, звичайні радощі «сіріють» на його тлі й стають маловартісними» [845].

Про схожий «приголомшливий ефект» швидких радостей порівняно зі звичайними радощами (звичайна радість губиться у присутності швидкої радості, наприклад, наркотиків, а ця нова радість таким чином займає її місце) зрештою, говорить і Аристотель [846].

Схоже на те, що в суспільстві, у якому всі живуть у кількаповерхових віллах, окрема людина буде не набагато щасливішою, ніж там, де в кожної родини є лиш один маленький будинок [847]. Здається, що у перспективі нам все одно, скільки всього у нас є чи, навпаки, немає (хоча й ця статистика стала свіжим предметом дискусій) [848]. Проте навіть якщо нам вдасться знайти цю гіпотетичну точку щастя, чи вміємо ми нарешті відпочити в ній і не повзти далі? Промовистою є цитата з «Чекаючи на Ґодо» Беккета»:

Владімір : Треба так казати, навіть якщо це й не так.

Естрагон: То що я маю казати?

Владімір: Кажи: я радий.

Естрагон: Я радий.

Владімір: І я.

Естрагон: І я.

Владімір: Обидва ми раді.

Естрагон: Обидва ми раді. (Мовчанка). А тепер, коли ми всі раді, що нам робити?

Владімір: Чекати на Годо [849].

Здається, існує два способи, як бути по-споживацьки щасливим: постійно нарощувати споживання (для досягнення однієї додаткової одиниці щастя нам потрібно якомога більше матеріалу для споживання) або ж усвідомити , що в нас усього вдосталь. І єдине, чого нам не вистачає, — це самої нестачі.

Якщо економіка втратить свою мету, єдине, що їй лишається, — це зростання. Зростання, яке не знає нічого іншого, окрім самого себе, тому що в нього немає жодної мети, на яку можна було б рівнятися. З цим пов’язано також відчуття непотрібності [850], безглуздості [851]та безпритульності. Біг до мети відрізняється від бігу заради бігу. Якщо ми бігаємо ради самого бігу (jogging), то бігаємо по одному колу, у чому загалом немає нічого поганого, тільки потім не треба дивуватися, що ми нікуди не добігли. Раніше речення «у мене немає часу на сім’ю» вважалася б програшом, проявом нездатності. Сьогодні ж подібні слова вважаються доказом сильної зайнятості, досить часто їх проговорюють, передбачаючи, що це викличе повагу до діяльності дотичної особи. Тоді як Гільгамеш відбирав дітей у батьків силою, ми їх відбираємо в себе добровільно. Ситуація знову нагадує Гільгамеша і його (сьогодні добровільну й абсолютно непотрібну) стіну.

Нестача недостатку

Великий парадокс нашого часу полягає в тому, що нам потрібно (здебільшого штучно) недостаток створювати. Лише в недостатку знаходимо пригоди, а отже, й розваги, і життя загалом. Симптоматично, що з цією метою створено цілу галузь у промисловості: розважальна індустрія — фабричне виробництво розваг і забави, яке часто полягає в симуляції недостатку. Чому? Можливо, тому, що в звичайному житті нам бракує справжньої нестачі. А тому ми, перенасичені всім можливим жителі цивілізації, дивимося у теплі своїх домівок телевізійні пригодницькі програми, де герої страждають від холоду й голоду. Ми забавляємося чужими муками, які б ми хотіли (у певній особливій площині реальності) прожити самі.

Це парадокс: що більше ми будемо ситими й у більшій безпеці, то більше нам хотітиметься штучних розваг і пластикових небезпек. І другий парадокс: дивитися на симуляцію страждань, холоду й голоду в кіно ми можемо лише з позиції надлишку всього й повної безпеки, з попкорном на колінах. Досить складно собі уявити, що такий фільм дивитиметься людина, яка сама живе в скруті (у холоді й голоді).

Можливо, нам бракує саме нестачі, полювання. Це бажання, якого ми прагнемо. Інфляцію споживання описав ще Ксенофонт у діалозі «Гієрон», де тиран стверджує, що зараз йому найгірше, ніж було будь-коли до цього, ще й тому, що в його розпорядженні стільки розваг, що вони його вже більше не тішать. «Що більше різних смаколиків стоїть на столі, то швидше приходить відчуття перенасичення; тому людина, перед якою стоїть надмір різних страв, насолоджується їжею набагато менше, ніж людина, що харчується помірно» [852].