Іван Драч - Оріон Золотий. Театр (збірник)

І от, як попіл Клааса
Стукоче в груди Тіля Уленшпігеля,
Так ця сімейна фотографія
Серце моє палить щомиті,
Нагадує мені кожної миті,
Що в світі є фашизм.
Ніколи не затьмариться в свідомості
Цей моторошний злочин звіра-нелюда.

Багато з нас, із старших вчителів,
Даруйте, що вас так перебиваю,
Пізнало на собі катівні таборів,
Багато вистраждало – то чи ж варто
Концентруватись на страхітті, Вчителю?
Так можна вчадіти од жахів.
Хіба не досить вже, колего?

Не перебивайте. Це ж не ґречно.
Та й досить лиховісна ця історія.
Даруйте, прошу вас, продовжуйте.

Концентруватись на страхітті – ні.
Концентруватись на пам’яті – інше це.
Ось що газети пишуть нині:
Закінчився у Кілі, в ФРН,
Суд над есесівцем Ріделем,
Творцем «поліпшеної» душогубки.
В неї потрапляли мешканці
Окупованого Могильова —
І за одну хвилину гинули.
А «експерти» судові заявили,
Що смерть в межах хвилини
Не є болісною і, отже,
Не варто звинувачувати Ріделя
В жорстокості… Ви чуєте – не варто?!
Суд виправдав «раціоналізатора».
Серед присяжних вчителі були…

Так от. Про вчителів.
Про ненависть з любові.
І про любов з великої ненависті.
В пенати рідні повернувшись
І переживши стільки, я хотів
Знов йти на фронт.
Хотів зустрітися лице в лице
Із Функе, з Францом Функе.
Комісія медична жодна
Не могла визнати мене
Навіть «обмежено придатним».
Я знов пішов у школу.
Я забуття шукав од горя.
Тож працювати, працювати, працювати —
Бодай крихтина забуття у праці.
Я цілі дні із дітьми був, із дітьми.
Та м’яко ніч приходила —
Я прокидався о другій чи о третій,
Вивітрювався сон, як не було, —
І працював я, працював затято,
Щодня чекав я з нетерпінням ранку,
Щоб утопитись у дитячім щебеті,
Щоб захлинутись у дитячім вереску,
Як щастя є – воно поміж дітей.
Як шолоховський той герой,
Я взявся за німецьку мову,
Я вірив (навіть зараз вірю!),
Що станеться отак, що я зустріну
Гестапівця, що катував дружину,
Що вбив її і сина-крихітку,
І зможу я сказати по-німецьки
Йому все те, до крапельки все те,
Що так виношую запечено
Уже чверть віку,
Що не забудеться
Й не проститься ніколи.
Я вивчив німецьку мову.
Я володію нею досконало.
А потім взявсь за польську і за чеську,
Англійську і болгарську,
Французьку та іспанську,
І за японську мову взявся.
Я вивчив всі ці мови.
Але ж часу таке безмежжя
Від другої години ночі аж до ранку —
Це ж ціла прірва часу.

Це та пора, шановний друже,
Коли ви пишете свої книжки —
Від другої години ночі і до ранку?

Як вам вдалося написати
Педагогічних праць за цілий інститут?
Так, справді забагато:
Опубліковано триста десять наукових праць,
Тридцять дві книжки з-поміж них?

Я ще раз, ще раз хочу повторити:
Моє натхнення – два чуття глибоких —
Любов і ненависть.
Любов безмежна – до дітей.
І до фашизму – ненависть бездонна.

Чи не здається вам, колего,
Не за адресою тут деякі емоції?

Я декілька разів уже бував
В Німеччині Демократичній.
І коли вперше я ступив
На землю на німецьку,
Коли заглянув я уперше
У сині очі піонерів-тельманівців,
Мені зітхнулося з полегшенням:
Це – новий світ, це – світ соціалізму.
Сама непримиренність до фашизму
У всіх його субстанціях…
Гуманність справжня
Полягає в тому,
Що треба комуністом бути всюди —
І в економіці, і в науці,
І в душі людській.
Коли учитель не прийде у душу,
Тоді чия вона буде, душа?
І неможливо бути гуманістом,
Коли не маєш до фашизму ненависті,
А він це зна, як щупальця пускати.
У цьому ваша вища компетентність.
І ще хотів би я наголосити
Ось на такому, друзі дорогі:
Виховуючи людяність, і чуйність,
І почуття людської гідності,
Не можна забувати ні на хвилю:
Фашистські вбивці,
Що надлюдьми себе проголосили,
Теж всі дітьми були.
Теж раділи сонцю.
Теж листи писали і сповідались
Своїм коханим матерям.
Теж наречених ніжно обіймали,
Оте розпрокляте все – теж, і теж, і теж,
Садист отой, убивця,
Що голову дитячу
Розбив об кам’яну стіну,
Він же голубив, гладив по голівці
Свого синочка,
Донечку свою, —
На фото – ви вже бачили його, —
З яким ніколи я не розлучаюсь,
Він же не сам – він вірний сім’янин
Із дітками двома й дружиною.
І взагалі – нема гуманності абстрактної,
Нема людяності поза боротьбою,
Шаленою борнею політичною,
Яка заповнює всі наші дні по вінця.
Людину можна справжньою назвати,
Коли вона людей насправді любить —
Це Ленінові золоті слова.
До серця людського навіки
Перепинити доступ звіра – ось в чім зміст
Покликання учителя, колеги.