Іван Драч - Оріон Золотий. Театр (збірник)

«Тримаючи в руках скрипку,
Людина не здатна сподіяти лихе, —
Так каже старовинна мудрість наша,
Сковорода так мовить.
Бо справжня краса і зло —
Ось тканини несумісні.
Дитині кожній скрипку дайте в руки!»

Так згадується доктор Франк
Зі скрипкою, його обличчя пиховате,
Самозадоволене, масне од натхнення,
Стоїть у крові по коліна, на скрипці грає!
Браво! Браво! Браво!
І так – до безкінечності.

Для нас, німецьких вчителів,
Цікаво бути в курсі всіх дискусій,
І ми не маєм бути одностайні.
Яскраве «за» є і яскраве – «проти».
Я з тих, що хочуть просто розібратись,
Помацати усе, відчути все,
А потім вже за когось обставати.
У Веймарі мене він просто вразив.
І я домовився про зустріч в Павлищанах.
Він радо згодився.
Тож їду, їду!

Там є в школі Дівчина із Казки,
Котра казки складає з малюками,
Найправовірніша із учениць його,
Тож бережіться, серце бережіть
І знайте, що дівчата на Вкраїні
Найкрасивіші там, у тих краях,
Ви ж молодий, обачний будьте, друже…

Ви зводите на жарт.
А в нього
Такі лихі слова про вчителів.
Він підрива своїм розумуванням
Вчення Макаренка про колектив.
Він ґрунт готує, аби зняти
Проблему колективу взагалі.
Ви цього не догледіли, Суханов.

Мені ж бо якось трапилась до рук
Одна з книжок вашого опонента,
Що зветься просто, недвозначно:
«Мудра влада колективу».
Там автор гаряче обстоює
Систему виховання через колектив
І посилається на Крупську,
На Макаренка…

Контексту не цурайтеся, Мещерський.
А за Макаренка ховатись зараз можна.
Багато тисяч з нас таки поміститься
В тіні його педагогічного мізинця!
Що ж, слава богу, знаємо Макаренка!
Могли б не знати, а хіба не так.
Хіба ж його «Педагогічна поема»
Не могла обернутись педагогічною трагедією?
Згадайте-но «апостолів» од педагогіки,
Чи хто не з ваших родичів, бува,
Волав в тридцятих про його систему:
– Се неприйнятно! Се недопустимо!
А потім аж коліна пороз’юшували,
Так закликали всіх інакомислячих
Вже іменем його! Всіх на коліна ставили.

Даруйте нам, геносе Функе,
Ці дебати, але колега наш Суханов
Дразливий надто.
Ви – конкретніше!

Я був у вашій школі в п’ятдесятому.
Ви захлиналися, про працю говорили,
Про виховання працею – все на словах.
А праця в оту пору, пригадайте,
У школах корчувалася до пня.
Було?

Було. І в нас. І в вас. І скрізь.

Всі говорили
Про самостійність учнів.
Але щоб без учителя
Бодай хоч збір відбувся піонерський?
Було?

Було. Було! Але ж тепер немає.

Чиї ж на те пішли зусилля?

Доходили до всього не без мук.

Ховаємось тепер тут за Макаренка.
А він же ж то колись ризикував,
Він не боявся зводити у колективі
Зіпсованих дівчат і хлопців.
А ми ж ходили із його щитом,
Аби дівчат і хлопців розділити
У різні класи… Не було? Було.

У всьому винен я. Як вдало
Знайшли ви винуватця, просто браво!

Ви – безіменний. Ім’я не одне у вас.
А справді винні отакі.
Минуле щоб забути – ані крихти!
Прекрасного не можна забувати.
Погане забувати – просто злочин.
Тож пам’ятаймо: іменем його,
Який виховував яскравих одиниць,
Нівелювали часто особистість,
Підручники були трафаретні,
Форми уроків – теж усі стандартні.
Стандартні плани самостійних творів.
А хто хоч кашляне супроти цього,
Відразу крик – він антипод Макаренка.
Макаренко ж всіх кликав на дискусію,
Він кликав сперечатись з ним не раз,
Він сам шукав і часто суперечив
Собі самому – ви ж його в ікону,
В сухий реєстр незаперечних аксіом,
Його, де сонце в кожнім слові грає
І кличе до співтворчості, колего…
Коли ж Учитель з Павлищан
Щось розвиває із того ж Макаренка,
Так, розвиває , не лише цитує ,
То Ви його щитом по голові —
Цитатою з Макаренка!