Іван Драч - Оріон Золотий. Театр (збірник)

Цей птах виявився томом великої енциклопедії. Хлопчик «відігрів його у пазусі» – і здобув собі крила. Не випадок це, а закономірність. Ось тут, напевне, слід нам пошукати таємничий ключ до вселюдських цінностей космічної за своєю природою творчості Івана Драча. Україна у світі – світ в Україні. Саме в цьому сонячному спектрі загадково зблискує над нами невідкрита, непізнана поетична планета Богом даного Драча.

Такими болючими рядками починається легендарна драматична поема «Дума про Вчителя». Присвячена вона Василеві Сухомлинському. Але за своєю масштабністю це поема про Вчителя Світу. Ми бачимо конкретні персонажі: Макаренко, Сковорода, Песталоцці, Януш Корчак, Вальтер Функе. Та все ж головною дійовою особою є Автор. Не просто Автор, а Вчитель учителів, який проникливо заглядає в душі усіх педагогів на землі. І хоч безіменний Автор намагається зійти зі сцени, заховатися у тінь, його незрима присутність відчувається у всьому велетенському калейдоскопі драматичного дійства.

Симфонічного звучання набуває в цьому синтезованому творі «Епілог, або Верховний Педагогічний Суд». Навчителі різних часів і суспільних формацій ведуть непримиренну дискусію про майбутнє світової педагогіки.

«Дума про Вчителя» з’явилася услід за «крамольною» поемою про Неруду. Це був 1982 рік. У передчутті неминучого краху комуністична система особливо люто реагувала на щонайменші вияви якогось вільнодумства. Ось чому під фінал із тривожного затінку несподівано виринає Автор і виголошує «виправдувальне» слово, яке по суті анічого не міняє. Дивовижа, але тільки завдяки цій своєрідній творчій дипломатії загрозлива для тоталітарного ладу драматична поема не була заборонена. Хоча про сценічну постановку її тоді не могло бути й мови. А втім, «Дума про Вчителя» – це насамперед велика література. Як, до речі, і вся елітарна драматургія нашого поета.

Нестримне тяжіння Івана Драча до театру дедалі наростає. Ще недавно мені доводилось читати перші начерки його п’єси про Володимира Сосюру. А вже вона повністю з’явилася у серпневому числі журналу «Дзвін» 2015 року під назвою достоту золотою: «Оріон Золотий». Нова п’єса ще раз підтверджує: як драматург-новатор Іван Драч – невичерпний.

На цей раз документи у творі відіграють лише допоміжну сценічну роль. Воно й не документи навіть, а скоріше побіжні уривки з інтернетної павутини. А все інше – навіяне уявою, але до щемливості реальне, відчутне на дотик і на смерть. Реальні обставини: доноси, табори, червоні кулі. Реальні люди й нелюди: Сосюра, Марія, Корнійчук, Ванда, Ворошилов, Хрущов, Судоплатов і, нарешті, вождь над вождями – Сталін…

Містичним даром володіє ясновидющий цей Драч. Коли читаєш – виникає враження фізичної твоєї присутності на місці дії. Під стіною смертників, у задушливому бараці і навіть у криваво-зоряному Кремлі. Але що там у Кремлі! Ось на засіданні парткому сталінської спілки письменників не таке ще можна побачити. Братове по слову розпинають Сосюру за вірш «Любіть Україну». Доля поета висить на волосині. Та вривається непрошена Марія Гаврилівна і розлючено гукає: «Володька, ти чого тут? Ану марш додому!» А втішений Збанацький по-партійному хреститься і полегшено зітхає: «Слава богу, виручила нас Марія…»

Читаєш і мимоволі задумуєшся: от би побачити все це у магічному світлі рампи! Але тут якраз і ховається найдивніше диво загадкового нинішнього часу. Не доріс театр до Драча. Лякає лицедіїв небезпечна символіка драматурга-новатора, який сповідує вселюдські ідеали і на цілу епоху випереджає сучасників. Тож надіймося, братове-співвітчизники! Може, відкриють Україні славетного класика імениті гранди світової сцени. І тоді рідний наш театр почує Драча. Прочитає Драча. Доросте до Драча.

Петро Перебийніс, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України