Так, багато що тут начебто відоме, читане й перечитане. Жадання хати і кімнати, коханої жінки. Туга-жура за недосяжною Вкраїною. Листи, нотатки, свідчення, документи… Все це було і до Драча. Але віртуозний Драч зумів із розмаїття історичного матеріалу виткати на диво цільне полотно і прошити його золотою ниткою глибоко символічної наскрізної метафори. Ця метафора дихає неймовірною напругою. Кожен поетичний відступ, кожна авторська ремарка стають настільки ущільненими, що врешті вибухають, немов загадкова космічна речовина. І настає трагічний апокаліпсис великої душі…
«…Ликера тримає в руках білу вінчальну сукню. Макаров підпалює її. Ликера одвертає голову»…
«Хата на горі розвалюється. Падають крокви. Дошки з гуркотом летять донизу. Бряжчить шкло».
Але це ще не завіса. Це лиш фінал першої частини, яка має назву «Хата, або Страсті Тарасові за Варфоломієм Шевченком». Друга частина – «Гора, або Страсті Тарасові за Грицьком Честахівським» – наскрізь осяяна монументальним рядком: «ГОРА, вона ж – майстерня Т. Шевченка».
Ось вона – символічна дійова особа цієї істинно драматичної дилогії! Гора свободи і неволі. Українська Олімпія…
Портрет нашого класичного митця має чітко визначені національні і вселюдські риси. Його конгеніальні переклади могли б заповнити не один том у зібранні творів. Його поезія квітне яскравими образами всіх країв піднебесного світу. Вірним цій благородній місії залишається Драч і в драматургії. Ще в минулому столітті усміхнулась йому Мельпомена. З-під гарячого ліричного пера Івана Драча вийшла грандіозна драматична поема «Зоря і смерть Пабло Неруди». Відомо, які були часи. Задушно. Страшно. Рік вісімдесятий. А тут – алегоричні характеристики дійових осіб, за якими впізнається щось дуже знайоме: «Капітан – професор секретної поліції… слідчий з твердими губами, чорний, жорстокий, віртуоз… слідчий з м’якими губами, солодкий, улесливий, підлий…» Ще лютують нещадні морози. Ще навісніє пролетарська диктатура. А Драч таранить випуклим чолом бетонні мури більшовизму. Дарма, що тема «забугрова». Все видно. Понесло вже драматурга!..
Навіть сьогодні, в епоху безоглядної свободи і тотальної демократії, вражає творча звага тогочасного Драча. В його багатоплановій драмі-панорамі болем відгукуються усі недуги розтерзаної людською ненавистю планети. Тут немає вже конкретних документів. Тут владарює поетичне слово. Тут поети «Сіють ножі», солдати «дивляться автоматами», а незрячі кулі «заплющують очі».
Вражають фантасмагоричні образи вселенського зла, які лиховісно нависають над приреченими жертвами у промовистих рефренах драматурга: «Входить Величезне Вухо. Воно слухає… Виходить Величезне Вухо. Воно слухає». У «чорному карнавалі» пропливають перед нами жахливі маски-привиди: «Маска-Кабан, Маска-Кажан, Маска-Гієна…» І як апофеоз карнавалу – «Над усіма масками верховодить Маска-Смерть…»
Особливо відчутне в цій драмі всесвітнє відлуння багатоголосих перекладів Івана Драча. Образ воскреслого у слові Пабло Неруди змальовано настільки правдиво і художньо переконливо, що в деяких епізодах важко відрізнити, де чилійський Неруда, а де український Драч:
Ну що ж, я закінчую, друже.
Я віддаю тобі те, що змогла
Донести до тебе моя поезія.
Все це я залишаю тобі.
Твоєму дню.
Твоєму вечору.
Твоїй ночі.
Залишаю тобі на завтра…
Хтозна, може, це небесна заповідь усіх нескорених поетів на Землі…
Читати Драча – відкривати Драча. Відкривати Драча – доростати до Драча. Народжений посеред антагоністичного століття, він уперше побачив небо над собою у глибинному гніздищі Українського Трипілля. Його колиску колисали вітри шумливого Дніпра. Його стежину зігрівала зелена київська околиця. Отак і зростав цей начитаний теліжинський очкарик. Від жахів найбільшої планетарної війни – до чудес найвищого інтелектуального злету в епоху науково-технічної революції. Не дивно, що саме Іван Драч перший побачив паростки прогресу і побував «На дні роси». Його «Внутрішній діалог з приводу випуску енциклопедії кібернетики» пролунав як грім у темній хмарі:
О ця свята жага енциклопедій!..
…Немов якісь невидимі гармати
Чи міномети били по селу
Із вікон школи білими книжками, —
Мов білі лебеді, вони злітали в небо,
Тисячокрильно б’ючи сторінками,
І розбивались, в пилюзі конали…
Я підібрав одного птаха…
Важкий він був – було мені п’ять років…
Читать дальше