Іван Драч - Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Ріжуть дід з онукою суху вербу. Молочна тирса сиплеться з-під гострих зубів. Витирає дід рукавами розіпріле чоло.

– Слухай, Оксанко, дістане мені твій Радіон дощок чи не дістане?

– Який він там Радіон – він Радій, або ж Радик.

– Усе одно – Радій чи Радіон, аби дощок розстарався.

– Ось вербу повалимо, наріжете собі дощок скільки захочете.

– Верба скоро трухлявіє, труха буде в очі сипатись.

– А хіба вам не все одно? Очі ж у труні будуть заплющені.

– А коли я розплющу…

Стоять на колінах дід з онукою і потроху підпилюють стару вербу, що розрослася своїм пишним стовбуром на межі городів діда Левка і Дармидона, Левкового сусіда і ворога. А сам Дармидон походжає вдалині біля свого льоху та щоразу позирає на своїх недругів, що заходилися порядкувати біля верби…

Дід Левко вміло і звично лізе на підпиляну вербу, прив’язує линву біля вершка, аби спрямувати падіння на свій лужок, і по-молодечому стрибає з розкаряки:

– Отак буде добре!

Ходить пилка, летить тирса долі, попльовує Левко на свої старечі жилаві руки.

З хрускотом падає дерево на луг, ламаючи гілля, здригається поваленим стовбуром на землі.

Відскакують дід Левко й Оксана од подужаного велетня.

– Тепер і полуднувати можна, – вдоволено завершує Левко.

– От спасибі тобі, сусіде, зробив за мене мою роботу, бо в мене на вербу і пилка не розведена, – підсміюється Дармидон, що тихенько підійшов ззаду. Обличчя в нього перчисто-червоне, ніс бараболею. Він спирається на кісся і заливається реготом.

– Чого вирегочуєшся? – скинувся до нього Левко. Він сидить на стовбурі, поцюкує сокирою, незадоволено дивиться на свого одвічного ворога.

– Та дякую тобі ж, що ти мою вербу зрізав.

– Як то твою? Тобі мало того, що ти з колгоспу натягнеш, так ти ще сусідів грабуєш?

– А що ж, колись ти стягав колгосп, а тепер я розтягую, а ти, старий дурню, так і здохнеш у полатаних штанях.

– Дармидоне, не доводь до гріха. Верба моя і в мій бік упала.

Старого Левка вже термосує, як у пропасниці.

– А нащо ж ти мотузком валив? Може, сільраду привести?

Стоять один навпроти одного, один із сокирою в руці, другий з косою, стялися з мертвою впертістю – не розступляться.

Виграє на сонці широка сокира.

Блищить збуджено коса.

Плаче Оксана, затуливши очі кулачками.

– Дідуню, а я вам хіба не казала? Я ж казала, що це на межі! І нащо вона вам здалася! А тепер сорому і тут не обберешся.

– Як навіщо здалася? А труну я з чого буду робити? Де я дощок на смерть дістану? Вже до рідної верби не маю права, чи як?

Летить згарячу сокира з дідових рук.

Старий Дармидон відскочив убік, але Левкова сокира спересердя врізалася у вербовий лишайник.

Іде Дармидон на свій лужок, витягує з кишені мантачку, косою поблискує на сонці і єхидно промовляє:

– Ну, вибач, сусіде, я ж, їй-богу, не знав, що це собі на труну в такий спосіб готуєш. Міг би вже і ворожнечу переступити та до мене навинутись – дав би тобі дубових. Смерть – вона ж одна в житті. Тепер переміна повна, верба вся – од корінців до вершечка – твоя, навіть пеньочок твій, я тільки й всього, що пожартував…

Закипів старий Левко. Він голіруч кидається до Дармидона, зверхньо, гордовито на кісся обіпертого.

– А, то це ти он який добрий! Коли мені верби для домовини треба, зразу ж і розохотився, став щедрий. Та пропади ти пропадом разом із нею! Я й зрізав її, щоб тобі, скотині, насолити, щоб у тебе в червоному носі засвербіло, он що…

Дід з пасії починає трощити, топтати вербу босими ногами. Топтав доти, аж поки не загнав колючку в ступню…

На оборі серед козенят, що бігають навколо, Левко струже дошки, метром вимірює свій зріст, записує.

Домовина поступово набуває своїх форм. Довга, свіжожовта, вона прикрита зеленим хворостом від людського ока.

Левко бере метр, сокиру й обценьки, йде до хати, знімає миску з хлібом, зриває білу скатертину – відкривається стіл, збитий із трьох, уже давно почорнілих дубових дощок. Дід б’є сокирою спіднизу – дошка підіймається на цвяхах з одного боку, потім з другого й відривається. Левко стелить картон на місце відірваної дошки, знову застеляє стіл скатертиною, ставить плетену миску з хлібом.

І знову на оборі струже дошку – стружка спочатку йде коричнева, майже чорна, а потім поступово жовтіє.

Олівець робить позначку. Ножівка одпилює зайвину дошки.

Скачуть веселі козенята серед кучерів стружки.

Вітер несе кучері-стружки аж на вулицю, де баба Маройка вже знову стала на горбочку, звела погляд своїх синіх очей угору, до самого Бога безпосередньо, поминувши всякі канцелярії, перепустки й усяку бюрократичну архімудрію, а потім перейшла на земне.