Іван Драч - Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

– Візьму й помру – всім назло.

Складає на грудях свої кощуваті, порепані, тютюном поїдені руки, з якими нема від кого ховатись, і намагається, перевертаючись, назло всім заснути, заснути, заснути…

І сниться Левкові сон, який можна тлумачити без усяких сонників.

…У білому цвіті стоять садки. Ледве пробивається на сході сонце – світанок тихий, запашний. Ніжно-рожевий пломінь молодої яблуні над кленовою цямриною криниці – маковими зернятами тремтить на них вранішня роса. Старий Левко в білій полотняній сорочці ставить перелаз. (Це було ще тоді, коли дівчата вірили в заклинання і силу народного звичаю, а краса на обличчі розквітала од першого грому, од першого весняного дощу.)

За горою погуркує молодим баском перший квітневий грім. Перші стріли дощу вдаряють у глибоке лоно криниці. Біжить у самій сорочці легенька красуня Парася, у вузькій руці – кленове коромисло з відрами. Вона сторожко позирає на небо, на криницю. Молодим голосом порипує нова корба.

Відро збирає перші дорогоцінні краплі дощу. Ставить Парася відро на цямрину. Хреститься на небо, намагаючись бути в цю хвилю неймовірно дорослою. А в повному відрі, серед яблуневих пелюстин, у тісному гурті товпляться, стикаючись полум’яними боками, соковиті осінні яблука. Парася хлюпає собі на обличчя, здригається од ранкової холоднечі. Темніє прошва дівочих слідів на сивій росі. Дівчина промовляє, обдивляючи вербові кущі, за якими принишк сивоголовий Левко.

Коли Левко тихенько підкрався ззаду, коли торкнувся вузьких дівочих рамен, до нього повернула обличчя не молода красуня з ледь окресленими шнурками брів, а стара Параска – мати його дванадцяти дітей, живих і вже покійників, сива жінка з висушеним, вигорьованим обличчям. Сторопів Левко. І сам він був старий і сивий, і сива Параска несла воду на коромислі – у відрах погойдувались серед опалих рожевих пелюстин вогняні, ніби налиті жаром, яблука. Вона опускалась все нижче й нижче, віддалялася не по вранішній росі, а по опалому підгорілому листопаду, розриваючи ногами – репаними і чорними – білі лоскотливі павутинки бабиного літа.

І Левко запитав її:

– Ти і туди мою воду носиш?

А вона все кликала його за собою, аж поки зовсім не щезла з очей: чи то зникла за чорним пагорком, чи то в землю увійшла…

– Дайте дощок на домовину! Дайте дощок на домовину! А де ж мені їх узяти? Ось люди будуються, їм справді ліс до зарізу потрібен: чи то двері збити, чи то під руберойд – відомо, строїтельна гарячка. А цьому – на домовину.

Цигарка сховалася в кутику веселих, насмішкуватих уст – голові колгоспу ніяк не випадає серйозно поговорити з цим перекірливим, норовистим старим. Джмелем дзижчить електробритва, кричить невиспаним голосом агроном за дверима. Голова пильно вдивляється у своє вишугане, забронзовіле на польових вітрах лице. Дід сидить тихо, як мокрий цвіркун.

– Гадаєш, привіз би син отакого білого джмеля – і дощок не канючив би.

– Ну, черкніть наряд, мені великої труни не требується: хай велику Оксентій домагається.

– Чого б то?

– Він же бригадир, йому по ранжиру записано вмерти у бригадирській – розмірами більшій і з червоним сатином.

Голова на хвилю одірвався від люстра, виглянув у вікно, поплескав старого по плечу, а білий джміль з чорною глянцюватою мордочкою дзижчав без догляду на бухгалтерській книзі.

– Слухай, Левко! Вже вкотре береш ти колгоспні дошки, а потім розбиваєш труну то на ворота, то на корито…

– Яке там корито, в мене ж і підсвинка нема.

– А бабі Горпині позаторік ти зробив корито з яких дощечок? Усе село животи надривало.

– По сурйозності, було діло.

– А хвіртка теперечки в тебе ж новісінька чи, прости Господи, може, стара трухлява обновилась, як Маройчина ікона? Розбив же домовину?

– Та розбив, не туди його матері, таж умерти – то не вийшло.

– Так от і з дошками тепер не вийде, зась. А то придумав – труну йому виписуй. Ти, діду, живи, горшки свої ліпи, хати вшивай, поки тебе черепиця не витіснила, а помреш – ми тобі такий гробище вистружемо, як міністру… З духовим оркестром чи батюшку суточками приведемо – твоя воля…

Голова вийняв вилку електробритви з розетки, білий джміль з чорною мордочкою завмер і сховався у футлярі на підвіконні.

– То як же нащот дощечок?

Дідові не терпиться, він нервово мне свій поруділий картуз, стежачи за рукою начальства. Видно, що голові набридло все втовкмачувати по-доброму. Він виглядає у вікно і манить до себе жінку, яка несе на плечі кілька лопат.