Іван Драч - Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Левко лежить перед козою і розповідає про свого улюбленого сина.

– Ти ж пам’ятаєш, він такий делікатний, культурний.

– М-ме, м-ме, – піддакує йому коза, висмикуючи з його рук соковиту конюшину.

– Він, бувало, селом як пройде, аж учительки на вікнах в’януть.

– М-ме, – піддакує дідові хитра коза.

– Козо, козо, доживеш ти до сімдесяти годочків, ніякий чорт і не згадає про тебе, ніби ти їм і не батько, хоча б один сучий син навинувся чи телеграму вдарив! Навіть Оксані баки одбило.

– М-ме, м-ме, – коза нагадує дідові, що трава скінчилася.

– Ось Івась приїде, до дохторів нас повезе, золоті зуби нам уставить…

Дід лежить неподалік від дороги, лежить навзнак, коза щипає траву на узбіччі. Дід скинув свої нові черевики й від задоволення ворушить босими ногами. Одним оком Левко бачить, як у коловороті від групи проводжаючих відділились дві постаті – хлопець з дівчиною, спішать до бетонки. Рудий високий хлопець несе чемодан то в правій, то в лівій руці, дівчина (певне, сестричка) бігає то вправо, то вліво і невміло чи допомагає, чи так висить на валізі.

Хлопець зупиняється якраз навпроти діда на другому боці дороги і пильно дивиться на дивного босого пастуха, він не впізнає діда – коза заплутала свою мотузку серед металічних триног високовольтної мережі. Дід усе бачить, проте тільки одним примруженим оком. Бачить, як хлопець голосує і як не зупиняються машини, – ось проїхала одна, чимсь навантажена до країв і прикрита брезентом, зверху в кузові безтямно цілується якась пара, не звертаючи жодної уваги на білий світ.

Надривно і тяжко пройшов грузовик з високими плетеними бортами. Там валетом стояли коні, іржання пронеслося і погасло разом з шумом мотора і свистом вітру. Прогуркотів військовий тягач із причепом. Нарешті машина зупинилася і затулила хлопця з сестричкою.

– Підвези до станції.

– Сідай!

Рудоголовий підняв дівчинку, поцілував і виліз наверх. Машина поїхала, хлопця раптом «прорвало» від довгої мовчанки, і він надривним п’яним голосом заспівав чи то заридав.

Дівчинка підійшла до кози, розкрутила її, обвівши разів зо два навколо вишки, і, підстрибуючи, побігла в село; дід лежав, і тільки єдине напівпримружене око виказувало, що він не спить…

І ще одного покликала дорога.

Дід почув знайоме постукування костура в бетон, підвівся.

По дорозі йшов сліпий Ілько – тихий, зажурений, чоловік не при собі, з медаллю «За відвагу» на сірому піджаку. А навпроти вискочила довга колона мотоциклістів-спортсменів з прапором, позаду їхав автобус із плакатами, навздогін неслася санітарна «Волга».

Ілько стояв і дивився на кавалькаду сліпими очима, потім знову постукуванням знайшов узбіччя бетонки.

Дід прив’язав козу до вишки і привітався з Ільком.

– День добрий, Ілько. Куди йдеш?

Ілько здригнувся, оглянувся навколо, подивився сліпими очима на небо, на пустельне поле, на дорогу, прислухався і, приклавши руку до вуст, прошепотів, довірливо торкнувши Левка за плече:

– Чш! Тільки не проговорися: до Калініна…

Ілько хоче попасти на прийом до Калініна ще з того часу, як оглушений, контужений повернувся з фронту, але щодня його повертають у село. Дід бачить, як на велосипеді, натискуючи на педалі, мчить донька Ількова, вчителька.

Вона, не звертаючи уваги на Левка, забирає свого батька, той слухняно йде поперед неї, тягнеться за ними велосипед, а дід Левко знову дивиться на дорогу – таку звичну і незрозумілу.

Потім, повісивши на козу зв’язані шнурками черевики, також направляється додому в село.

У синіх вікнах прокльовуються зорі. Левко зняв свої черевики і босий ходить по лаві – він повертає всі портрети синів до стінки, назовні виглядає павутина, яка звисає з пожухлого картону, зі старих рам. Лише одна фотографія залишилась незайманою – молоде, просте лице льотчика, з бровами, що зрослися на переніссі.

Дід бере прут, бреде стежиною поміж молодою картоплею до собаки, що моторошно завиває до зір.

– Повий, повий ще одну нічку, а там я з тебе шкуру злуплю та шапку пошию.

Пес лащиться до діда – господар скрашує собачу самоту. Вночі Левко не такий сердитий, як серед білого дня. Прут тримає так собі, для годиться.

Вони сидять один навпроти одного, обидва підтоптані, обидва посипані попелом часу і вдивляються в небо.

– Оце й усе, Кудло. Сімдесят годочків стукнуло нині, цілих сімдесят, а хоча б одна сволота згадала. Тепер нам, Кудло, тільки на той світ!..

…Скидає дід новеньку картату сорочку, роззувається. Все акуратно складає на лавку. Хоче загасити світло та ще і ще раз дослухається до припізнілого ритму сільської ночі, босоніж, навшпиньках підходить до портрета льотчика з густими циганськими бровами і його теж повертає обличчям до стіни – останнього.