Paulo Coelho - Хіпі

– Якщо нас затримають на кордоні, немає проблеми. Поїдемо до Бельгії й потрапимо через інше місце, – продовжив аргентинець.

Тепер Пауло вже не надто хотів балакати з цим типом – параноя верталась. А коли він і справді везе важкі наркотики? А якщо ті вирішать, що він його співучасник, та й запроторять його до в’язниці – аж доки не доведе свою невинуватість?

Потяг зупинився. Це була ще не митниця, а маленька станція бозна-де, на якій увійшло двоє, зійшло п’ятеро. Аргентинець, бачачи, що Пауло не був надто схильний до балачки, лишив його зі своїми думками, але непокоївся: той геть змінився на лиці. І ще раз спитав:

– То як, з тобою все гаразд, еге ж?

– Я займаюсь екзорцизмом.

Аргентинець зрозумів і більш не сказав нічого.

Пауло знав, що там, у Європі, такого не траплялося. Точніше, ставалося в минулому – і він завжди питав себе, як же люди, прямуючи до газових камер у концентраційних таборах або вишикувані перед братською могилою, побачивши, як передній ряд уже впав від куль розстрільного загону, не виявляли жодної реакції, навіть не намагалися втікати, не кидалися на своїх катів.

Усе просто: жах був такий великий, що люди вже чулися не там, а деінде. Мозок блокує все, немає ні жаху, ні боязні – хіба ще якась дивна покора перед тим, що відбувається. Емоції зникають, аби звільнити місце для такого собі лімбу, де все відбувається в якійсь зоні, досі не поясненій науковцями. Лікарі виносять вердикт: «тимчасова шизофренія, спричинена стресом», – і ніколи не завдають собі клопоту точно дослідити наслідки емоційного отуплення, як вони це називають.

І, певно, щоб повністю очиститися від привидів минулого, він іще раз пережив цю історію до кінця.

Чоловік на задньому сидінні здавався людянішим від тих, хто наскочив у готелі.

– Не хвилюйся, ми тебе не вб’ємо. Лягай на підлогу.

Пауло ні про що не хвилювався: голова вже не працювала. Здавалося, ніби він увійшов у якусь паралельну реальність, мозок відмовлявся прийняти те, що відбувалося. Єдине, що він вимовив, було запитання:

– Можна мені триматися за вашу ногу?

– Звичайно, – відповів той чоловік. Пауло вхопився міцно, мабуть, міцніше, ніж собі уявляв, може, і синця тому залишив, та чоловік не реагував – він знав, що відчував Пауло, і, певно, не радів тому, що молодий, повний життя хлопець зазнавав отакого. Але мусив коритися наказам.

Було не зрозуміло, скільки часу машина їхала. І що далі вона їхала, то більше Пауло впевнювався, що його везуть на страту. Він уже трохи розумів, що відбувалося: його схопили якісь люди з воєнізованого загону й тепер він був офіційно зниклим безвісти. Але що це тепер важило?

Машина зупинилась. Його грубо витягли й, підштовхуючи, повели по якомусь ніби коридору. Раптом нога наштовхнулася на щось на підлозі – на якусь колоду.

– Будь ласка, повільніше, – попросив він.

– Заткни пельку, терорист!

Він упав на підлогу. Йому наказали підвестися й повністю роздягтись, але дуже обережно, аби не зсунувся каптур. Він зробив, як наказали. Тут же його почали бити, і, оскільки він не розумів, звідки сипались удари, тіло не могло приготуватися, а м’язи не встигали стиснутись, тож біль був сильніший, ніж він коли-небудь відчував у різних бійках, у які встрягав замолоду. Він знов упав, і стусани змінилися копняками. Биття тривало десять чи п’ятнадцять хвилин, доки чийсь голос наказав зупинитися.

Пауло був притомний, але не розумів, чи йому щось зламали, бо не міг і поворухнутися від болю. Та все одно голос, який наказав припинити тортури, зажадав, аби затриманий знову підвівся. І почав ставити низку запитань про партизанську війну, про поплічників, про те, що він робив у Болівії, чи мав контакт із товаришами Че Ґевари, де захована зброя, погрожуючи вирвати око, бо в його співучасті були певні. Інший голос, що належав, так би мовити, «доброму поліцейському», сказав цілком протилежне. Що буде краще, коли він зізнається в нападі, який вони вчинили на один місцевий банк, – тоді все б уладналось. Пауло запроторили б до в’язниці за злочини, але більше б не били.

Саме в цю мить, коли він заледве підводився, його почав покидати летаргічний стан, у якому Пауло перебував, і знову з’явилося те, що він завжди вважав однією з властивостей людського єства: інстинкт самозбереження. Йому необхідно було вийти з цієї ситуації. Треба заявити про свою невинуватість.

Йому наказали розповісти про все, що він робив попереднього тижня. Пауло розповів з подробицями, проте був певен, що ті ніколи нічого не чули про Мачу-Пікчу.