Paulo Coelho - Хіпі

Якщо він брехатиме, його мучитимуть без упину багато днів. Якщо казатиме правду – мабуть, дійдуть висновку, що він просто обкурений хіпі, дитина заможної родини, і випустять.

Він не брехав і прагнув, аби це швидше зрозуміли.

Він не знав, скільки часу провів там, – вікон не було, світло завжди увімкнене, а єдине обличчя, яке йому вдалося побачити, – то фотографа цього місця тортур. Казарма? Поліцейський відділок? Той наказав зняти каптур, поставив фотоапарат перед його лицем так, аби ніщо не видавало, що він голий, наказав повернутися в профіль, зробив іще одне фото й вийшов, не обмінявшись і словом із ним.

Навіть стук у двері не дозволяв зрозуміти розпорядок: іноді після ранкової кави сніданок подавався дуже скоро, а от на вечерю доводилося надто довго чекати. Коли йому треба було до туалету, він стукав у двері, уже надягши каптура, аж доки тим – мабуть, через матове скло – ставало ясно, чого йому треба. Іноді він пробував заговорити з типом, що супроводжував його до туалету, та без жодної реакції. Самé мовчання.

Більшу частину часу він спав. Одного дня (чи ночі?) спробував помедитувати, як колись, або сконцентруватися на чомусь високому – згадав, що Сан-Хуан де ла Круз казав про темну ніч душі, згадав, що монахи роками самотіють у печерах у пустелі або в горах Гімалаїв, – він міг би наслідувати цей приклад, використати те, що відбувалося, задля спроби перетворитися на кращу особистість. Пауло дійшов висновку, що адміністратор готелю – вони з коханою, певно, були єдиними відвідувачами – їх видав; часом він хотів повернутися й убити його, щойно звільниться, а інколи гадав, що найкращим способом послужити Господу було простити від усього серця, бо той не відав, що творить.

Та прощення – дуже складне мистецтво, і він шукав контакту зі Всесвітом у всіх своїх подорожах, проте це не означало, принаймні в той момент його життя, потурання тим, що завжди насміхалися над довгим волоссям, питали посеред вулиці, скільки часу він не мився, казали, що барвисті одежі свідчать про невпевненість у сексуальній орієнтації – скільки, мовляв, мужиків уже побувало в його ліжку, радили облишити бродяжництво, закинути наркотики та пошукати пристойну роботу й працювати задля того, аби країна вийшла з кризи.

Ненависть до несправедливості, бажання помсти й відсутність почуття прощення не дозволяли належно сконцентруватися, і невдовзі медитацію перервали думки ниці, але ж виправдані, як йому гадалося. Чи сповістили його родину?

Батьки не знали, коли він збирався повернутися, отже, не мали дивуватися тривалій відсутності. Обоє завжди нарікали на те, що він мав кохану, старшу на одинадцять років, яка намагалася використати його для своїх невисловлених бажань, аби зламати рутину життєвих невдач, іноземку з неправильної країни, маніпуляторку юнаками, яким був потрібний замінник матері, а не приятелька, як усім його друзям, як усім його недругам, як усім на світі, хто йшов уперед, не створюючи нікому проблем, не змушуючи родину виправдовуватись і здаватися неспроможною правильно виховати власних дітей. Сестра Пауло вчилася на інженера-хіміка й відзначилася як одна з найуспішніших студенток, та вона не була приводом до гордощів: батьків набагато більше турбувало, як улаштувати сина в їхньому світі.

А потім, через деякий час, тривалість якого було неможливо визначити, Пауло почав думати, що заслужив саме на те, що відбувалося. Дехто з друзів удавався до збройної боротьби й знав, що на нього чекає, а йому випало якраз платити за наслідки: це мало бути небесною карою – не людською. За численні прикрощі, які спричинив, він тепер заслужив сидіти голим на підлозі камери, споглядаючи своє нутро й не знаходячи жодної сили, жодної духовної втіхи, жодного голосу, що промовив би до нього, як це трапилося біля Брами Сонця.

І єдина річ, яку він міг робити, – це спати. Завжди сподіваючись, що пробудиться від кошмару, і завжди прокидаючись у тому ж місці, на тій же підлозі. Завжди гадаючи, що найгірше вже минулося, і завжди кидаючись у піт, у страх від стуку у двері – мабуть, вони не знайшли нічого з того, про що він розказав, і тортури відновляться з іще більшим оскаженінням.

Хтось постукав у двері – Пауло щойно скінчив вечерю, та вже знав, що йому могли подати ранкову каву й тим іще більше заплутати. Він натяг каптура, почув, як двері відчиняються і хтось кидає на підлогу речі.

– Одягайтеся. І не знімайте каптур.

Це був голос «доброго поліцейського», чи пак «доброго ката», як він волів називати його подумки. Той не виходив, поки Пауло вдягався й узувався. Коли скінчив, чоловік узяв його за руку, сказав бути обережним з нижньою поперечиною дверей (яку він уже переступав багато разів, коли ходив до туалету, але, мабуть, чоловік відчував необхідність сказати щось увічливе) і нагадав, що шрами на ньому були лише ті, які він зробив собі сам.