Paulo Coelho - Хіпі

Не потрібно пояснювати, чому всі були там: Брама казала сама за себе.

Майже по центру поперечини йшла велика тріщина, можливо, від удару блискавки, але решта була прикрашена розкішними барельєфами, що оповідали історії вже забутої, та ще присутньої епохи, які хотіли бути пригаданими й заново відкритими. Брама була зроблена з єдиної брили, а на поперечині вирізьблено ангелів, володарів, утрачені символи культури, які, за місцевими переказами, пояснюють, як відродити світ, якщо його зруйнує людська ненаситність. Пауло, який через отвір Брами зміг побачити вдалині озеро Тітікака, розплакався, ніби перебував у контакті з її будівничими – людьми, що поспіхом покинули місцевість, навіть не закінчивши роботи, боячись чогось або когось, хто з’явився й вимагав зупинитися. Дівчина, що покликала їх до кола, усміхнулася теж зі сльозами на очах. Решта сиділи, заплющивши очі, розмовляючи зі стародавніми, прагнучи дізнатися, що їх привело сюди, віддаючи шану таїні.

Хто хоче навчитися магії, повинен спочатку роздивитися навкруги. Усе, що Бог хотів сказати людській істоті, він розмістив у неї навпроти – це так звана Заповідь Сонця. Заповідь Сонця демократична, придумана не для проникливих чи праведних, а для звичайних людей. Могутність – у всіх маленьких речах, що лежать на людськім шляху; світ – це аудиторія, Вища Істота знає, що ти живий, і буде тебе навчати.

І всі мовчали, дослухаючись до того, чого не могли збагнути напряму, та знаючи, що це – правда. Одна дівчина заспівала мелодію мовою, якої Пауло не міг зрозуміти. Якийсь хлопець – можливо, найстарший з усіх – піднявся, розкинув руки і виголосив заклинання:

Н ехай Усевишній Господь нам подасть

р айдугу на кожну бурю,

у смішку на кожну сльозу,

б лагословення на кожну трудність,

в ідповідь на кожну мольбу.

І саме в цей момент долинув гудок корабля, що насправді був судном, побудованим в Англії, розібраним та доставленим до одного чилійського міста, перевезеним частинами на мулах на висоту 3800 метрів, де лежить озеро.

Усі попливли в напрямку давнього загубленого міста інків.

Там вони провели незабутні дні – адже до того місця мало кому вдавалось дістатися, хіба тільки тим, хто були Божими створіннями, вільними духом і готовими без страху зустріти невідоме.

Вони спали в покинутих хатах, без дахів, дивлячись на зірки, кохалися, їли, що привезли із собою, щоденно милися геть голими в ріці, яка протікала попід горою, балакали про те, що боги, можливо, насправді були космонавтами й висадилися на Землі в цій місцевості. Усі прочитали ту саму книжку швейцарця, який зазвичай тлумачив інківські рисунки як спробу показати зірки подорожнім, так само вони прочитали Лобсанґа Рампу, тибетського монаха, що говорив про розплющення третього ока, – а потім один англієць розповів усім, хто зібрався на центральній площі Мачу-Пікчу, що той монах звався Сиріл Генрі Госкін і був водопровідником з англійської глибинки, чию особу нещодавно встановили 16 16 Для цього австрійський географ, альпініст і тибетолог Генріх Гаррер найняв приватного детектива; з’ясувалося, що Госкін навіть не знав тибетської мови. й чию справжність уже спростував Далай-лама.

Уся група була досить спантеличена, зокрема тому, що, як і Пауло, вірила, що навіть існувала залоза проміж очей, називана шишкоподібною, чиє справжнє призначення ще не розкрили вчені. Тож третє око існувало – хоча й не в тій формі, як його описав Лобсанґ Сиріл Рампа Госкін.

На третій ранок кохана захотіла повернутися додому й вирішила також – не лишивши найменшого місця для сумнівів, – що Пауло повинен її супроводжувати. Не попрощавшись і не озирнувшись, вони вирушили до схід сонця й два дні спускалися східним схилом гірського пасма в автобусі, набитім людьми, свійськими тваринами, їжею, ремісницькими виробами. Пауло цим скористався, щоб купити барвисту сумку, яку міг скласти й сховати у свій заплічник. Він також постановив ніколи знов не вирушати в автобусну подорож тривалістю більше одного дня.

З Ліми вони автостопом рушили на Сантьяго-де-Чилі – світ був тоді спокійним, автомобілі зупинялися, але відчувався певний острах до того, як парочка була вдягнена. Там, прокинувшись бадьорими, попрохали когось намалювати мапу, як перетнути гори у зворотному напрямку тунелем, що з’єднував країну з Аргентиною. Рушили в бік Бразилії – знов автостопом, тому що кохана сказала, мовляв, гроші, які ще в неї лишалися, могли придатися в якійсь медичній потребі, – завжди така обачна, завжди старша, завжди зі своїм практичним комуністичним вихованням, що ніколи не дозволяло їй повністю розслабитися.