Томас Тімайєр - Подих диявола.

І тут дужа рука схопила його за комір. Затріщала тканина.

— Мерщій,— зціпивши зуби, скомандував Гумбольдт.— Ногу. Постав у тріщину. Спробуй утриматися. Зараз я тебе витягну.

Оскар задихався від страху та напруги. Зі скелі сипався пісок, через що нога весь час зісковзувала. Падіння майже неминуче. Під ним клекотав пісок. На допомогу поспішили Лілієнкрон, Еліза й Шарлота. Вони схилилися над ним, схопили за сорочку й разом рвонули нагору. На коротку мить Оскару здалося, що шви ось-ось лопнуть, і він звалиться вниз. Але за секунду він уже лежав на спині. Юнак із полегшенням посміхнувся. Так, сорочка виявилася міцною!

Зметнувся пісок, і піщана акула стрибнула вгору. Гострі зуби з хрускотом зімкнулися трохи нижче того місця, де розмістилися мандрівники. Оскар закричав і відкотився вбік. Якби зараз він був іще в ущелині, чудовисько б його зжерло. Мигнула величезна голова, і риба знову зникла в глибині. Але й короткої миті було достатньо, щоб роздивитися, що очі в монстра були. Маленькі, підсліпуваті очиці, немов дві варені цибулини.

Якщо мандрівники вирішили, що загроза минула, вони помилялися. Знизу пролунав несамовитий тріск. Чудовисько било хвостом об скелю так, що та здригалася. Відпали величезні шматки каменю й полетіли вниз. Повітря наповнилося пилом. Гуркіт стояв оглушливий. Усі пригнулися й прикрилися рюкзаками. Щось важке гепнулося зовсім поряд із Оскаром. Це відпала частина стрімкої стіни й упала, розколовшись на кілька шматків.

Чудовисько знову підскочило, але цього разу не дістало до них більше ніж на метр. Мабуть, воно починало розуміти, що цього разу здобич воно впустило. Але атака тривала ще декілька хвилин. Незабаром акула заспокоїлася. Важко дихаючи, мандрівники лежали поряд на вершині скелі. Розмовляти не було сил. За деякий час Оскар визирнув через край.

Монстр був там. Піщана акула більше не ховалася, вона уважно дивилася вгору. Схоже, вона намірилася чекати, поки спрага чи голод не змусять здобич спуститися.

— Ну й дуженна тварина,— пробурмотів Лілієнкрон.— Ніколи не чув про подібну істоту. Напевно, невідомий науці вид.

— Як і та мокриця, що її знайшов Оскар,— додав Гумбольдт.— Здається, ця територія породила кілька цілком самостійних видів тварин. Якби наша місія не була рятувальною, я охоче провів би тут кілька місяців, вивчив би зразки фауни й каталогізував би їх. Упевнений, удома це стало б сенсацією.

Оскар похитав головою. Як батько може думати про дослідження? От уже точно, він належав до тих учених, які, потрапивши в пащу хижакові, будуть міркувати про звички м’ясоїдних тварин.

Здалеку долинув шум. Ритмічне постукування, начебто хтось бив молотом об камінь. Звук зник, потім знову з’явився. Дзень, дзень, дзень.

— Ви чуєте? — підхопився юнак.

— Звісно,— завірила його Шарлота.— Здається, звук долинає ген звідти.

— Що це може бути? — поцікавився Лілієнкрон.

— Заждіть,— Еліза заплющила очі й склала руки. Збоку могло здатися, що вона спить, але це було не так.— Я... бачу... каменоломню. Недалеко звідси. Там працює багато людей. Це раби.

Вона знову заплющила очі.

— Дивіться! — махнув рукою вниз Оскар.

Акула покинула свою позицію й заковзала по піску. Вона безцільно снувала туди-сюди, начебто намагаючись з’ясувати, звідки долинає шум. Потім пірнула в пісок, залишивши на поверхні тільки спинний плавець, і попрямувала убік каменоломні.

Друзі дивилися їй услід.

З а кілька хвилин Гумбольдт спустився по ущелині й незабаром стояв біля підніжжя стрімчака.

— Акули немає. Можна спускатися!

Мандрівники так і зробили, і незабаром один за одним зістрибнули на пісок.

Лілієнкрон зсунув шапку на потилицю й підозріло оглянувся.

— Що будемо робити, якщо чудовисько повернеться?

— Тікати,— відповів Гумбольдт.— Але мені це здається малоймовірним. Схоже, його органи почуттів реагують тільки на звукову хвилю. Поки молоти не зупиняться, воно до нас не повернеться. Але всетаки краще поквапитися. Хто знає, як довго вони там працюватимуть. За мною!

Еліза скептично подивилася на Гумбольдта.

— Ти ж не хочеш вирушити слідом за чудовиськом?

— Ти можеш вигадати щось краще?

— Ну вже точно не йти за ним. Тоді простіше повісити на шию табличку: «Осьде ми, їжте нас мерщій!»

— Потрібно перевірити, що там за звуки. Хочу з’ясувати, чи не люди там працюють, і що вони там роблять. Йдеться не тільки про Лєну. Не забувай, що зникло багато інших людей.