Томас Тімайєр - Подих диявола.

Еліза нічого не відповіла. Оскар почув, як вона пробурмотіла щось стосовно божевілля, але, схоже, вона розуміла, що Гумбольдт має рацію. Отже, вони почали спускатися за дослідником по крутому скелястому схилу.

Приблизно за півкілометра вони опинилися перед обривом, з іншого боку якого була розташована величезна каменоломня. Десятки гладеньких блоків, вирізаних зі скелі, лежали на землі величезними штабелями. Повсюди сновигали люди.

— Пригніться,— прошипів Гумбольдт.— Сховайтеся за скелю.

Він махнув рукою у бік невеликої височини, розташованої неподалік від каменоломні. Гумбольдт витягнув із сумки телескоп і наставив його на людей, які там працювали. Світло було тьмяним, до того ж, було погано видно через здійнятий вітром пісок.

— Ти щось бачиш? — прошепотіла Еліза.

— Нечітко,— так само пошепки відповів Гумбольдт.— Але впевнений, це люди. Швидше за все, обітники. Напевно, і справді, раби.

— Якщо це люди, то ми маємо підійти й поговорити з ними,— запропонував Оскар.

— Хвилинку,— дослідник підняв руку.— Там іще й інші істоти. Я... почекайте,— він вийняв носову хустку й протер скло.— Так краще. Я... о, дідько! Кепські справи.

Він передав трубу Оскару. Юнак подивився у бік каменоломні. Відразу стало зрозуміло, що мав на увазі батько.

— І що? — не витримав Лілієнкрон.

Оскар простягнув йому трубу:

— Дивіться самі. Вони справді схожі на статую, що її ми бачили в коридорі нагорі.

— Ти маєш рацію! — вигукнув учений, щойно вгледівши істот.— Тільки трохи більші. І жвавіші.

— А чому вони так метушаться? — запитала Шарлота.— Бачите, бігають із боку в бік.

Раптом затрубили в ріг.

Засвітилися смолоскипи, почали зганяти робітників. Пагорб перетворився на мурашник, у який кинули паличку.

— Дивіться! — Лілієнкрон махнув рукою ліворуч від каменоломні.

Там у повітря зметнувся стовп пилу. Мандрівники дивилися на нього, немов зачаровані. Вони знали, що це.

Одна за одною істоти зникли за скелею. Робітники поспішили за ними, щоб бути присутніми при битві. За кілька секунд схил спорожнів.

— Це наш шанс,— кинувся зі свого сховища Гумбольдт.— Ходімо!

— Що ви задумали? — запитав Лілієнкрон.

— Підібратися ближче, природно. Подивіться. Є можливість сховатися біля підніжжя пагорба. Треба спробу- вати вступити в контакт із робітниками.

— Божевілля! — заявив учений.— Що коли нас знайдуть кам’яні?

— Зараз вони всі на іншому боці.

— А якщо хтось залишився як спостерігач? Не можна виключати такої можливості,— не відступав Лілієнкрон.

— Якщо, якщо, якщо,— роздратовано відповів Гумбольдт.— Ходімо вже. Ризик — частина нашої професії. Потрібно більше інформації. Це єдина можливість дізнатися, що відбувається, і що це за тварюки. Якщо ми втратимо таку можливість, потім гірко пошкодуємо.

Лілієнкрон похитав головою:

— Без мене. Те, що ви задумали,— геть-чисте божевілля. Диво, що ми взагалі досі живі, і я не хочу спокушати долю. Ви не єдиний, хто бував в експедиціях, можете мені повірити. Я завжди знав, коли вже час зупинитися. Про мене, так можете робити, що заманеться, але я вважаю безвідповідальним ставити на карту життя обох дам і хлопчика.

Гумбольдт похмуро глянув на вченого:

— І що ж ви пропонуєте? Залишитися тут і пустити коріння?

Лілієнкрон оглянувся й указав праворуч:

— Бачите он там невелику печеру, праворуч від каменоломні? Здається, вона досить глибока. У ній можна сховатися. Можливо, навіть воду знайти. Там ми й зустрінемося, якщо ви не проти.

Гумбольдт завагався. Його брови зійшлися на переніссі.

— Він має слушність, батьку,— підтримав Лілієнкрона Оскар.— Усією групою ми занадто помітні. Краще буде, якщо ми розділимося. Я охоче піду з тобою.

— Ну гаразд, згоден,— заявив Гумбольдт.— Але ви повинні пообіцяти, що будете обережні. Хто знає, що за створіння можуть ховатися в темних печерах.

— Уже тримаємо вушка на маківці,— поцілувала його Еліза.— І поверни Оскара цілим і неушкодженим, Карле Фрідріху, зрозумів?

— Слухаю й корюся,— підморгнув їй Гумбольдт.— Що ж, ми йдемо. Зустрінемося в печері.

Оскар із батьком, пригнувшись, побігли до каменоломні. Не встигли вони подолати й декількох метрів, як зіштовхнулися з проблемою. Пагорб було засіяно дрібними шматками чорного шлаку, які не лише були гострими, але ще й похрумкували при кожному кроці. Якби їх було п’ятеро, почути можна було здалеку. Добре, що вони пішли вдвох. Іти було досить важко, але складності додавало й те, що на схилі пагорба навряд чи можна було сховатися. Брили були не більшими, ніж метр заввишки, і навіть якби чоловіки розпласталися на землі, їх би це не врятувало. Звісно, вони намагалися ховатися за всім, чим тільки можна було, але уважний спостерігач відразу ж помітив би їх.