Томас Тімайєр - Подих диявола.

Гумбольдт похитав головою. Оскар теж не мав ані найменшого поняття. Лілієнкрон розгледівся довкола, перевернув кілька каменів, зазирнув у тріщини в ґрунті, але нічого не знайшов. Ані найменшого натяку на вологу. Це місце сухіше, ніж пустеля!

— Ну, нічого не поробиш,— сказала Еліза.— Десь ми її все ж таки знайдемо. Не можна втрачати надію.

Потрібно просто краще придивитися. Можливо, коли стемніє й стане прохолодніше, впаде роса.

Але темніше не ставало.

І прохолодніше теж.

Немов упіймані божевільним велетнем і посаджені в банку комахи, вони втомлено брели крізь нескінченну пустелю, спотикаючись і знесилюючись.

— Чи не можна влаштувати привал? — важко дихаючи, запитала Шарлота за деякий час.— Будь ласка! Мені потрібно поспати, і пити хочеться.

На дівчину жаль було дивитися.

Гумбольдт оглянувся.

— Гаразд. Привал. Ген там щось на кшталт дерева, а під ним, здається, тінь. Можливо, знайдемо там і воду. Повинна ж ця рослина якось підтримувати життя.

Вони ледь допленталися до дивної рослини й опустилися на гарячий пісок. Мандрівники зовсім знесилилися.

— Відпочивайте,— запропонував Гумбольдт,— а я поки що огляну околиці. Можливо, пощастить, і я знайду джерело.

Але як би він не намагався, щоб слова звучали оптимістично, Оскару здалося, що він і сам собі не вірить. Щоправда, зараз йому було байдуже, у що батько вірить. Терміново був потрібен відпочинок. Усе інше відійшло на другий план.

Щойно вони притулилися до шкірястого стовбура пустельної рослини, налягла свинцева втома. Лілієнкрон, Еліза й Шарлота відразу провалилися в сон. Оскар іще намагався опиратися й тримати очі розплющеними, але це було неймовірно важко. Запаленими очима він вдивлявся в оранжево-червоне небо. Куди повели Лєну? Чи побачать вони її знов?

Голова гула. Та ледь він зібрався перевернутися на бік, почув дивний звук, неначе десь шкреблися. Юнак недовірливо підвів голову. Шум долинав із-під каменю за декілька метрів від рослини. Це не Вілма,— вона спала, улаштувавшись у зігнутій руці Елізи.

Оскар зі стогоном підвівся. За однією з великих кам’яних брил щось ворухнулося. Він повільно взяв гвинтівку Лілієнкрона. Геолог міцно спав. Відсутності зброї він би навіть не помітив.

Істота знову зашкреблася і хрокнула.

Оскар підкрався ближче. Там, де лунав шум, над піском виднівся панцир. Власне, це була тільки половина панцира. Друга половина містилася під каменем. Шестеро дужих, укритих щетиною лап, розгрібали пісок. Істота була така зайнята, що Оскара навіть не помітила.

Юнак підняв камінь і кинув його у тварину.

Камінь зі стукотом відскочив від панцира.

Істота блискавично сховалася в панцир. Звідти долинуло люте шипіння. Тепер Оскар міг роздивитися її краще. Вона нагадувала мокрицю, тільки набагато крупнішу, і ніг у неї було менше. Спереду в неї стирчали два гострі різці, а праворуч і ліворуч розмістилося по декілька очей, що злісно дивилися на Оскара.

Юнак здригнувся. Істота страшенно нагадувала гігантських монстрів, із якими вони боролися в Перу. Ніколи б він не подумав, що десь іще у світі можуть існувати подібні створіння. Одне точно: це тварина, і, як і будь-якій тварині, їй потрібно пити. Юнак згадав, як колись читав розповідь Гумбольдта про одну з його подорожей. Батько описував, як бушмени Калахарі визначали місце джерела. Вони ловили павіана й годували його солоною їжею. Коли тварина починала відчувати спрагу, її відв’язували й відпускали. Мавпи завжди знають, де шукати воду. Вони її носом чують, як і багато інших тварин. Можливо, ця мокриця теж?

Оскар озирнувся. Солі в нього не було, але придумати щось можна. Він обережно потягнувся до сумки з продовольством. Згадав про неймовірно гостре рисове печиво, що його дав їм із собою Дималь. Усі його скуштували й, зі сльозами на очах, зійшлися на тому, що ласувати ним можна тільки тоді, коли нічого іншого вже не залишиться. Щоправда, Вілмі, яка завжди харчувалася не так, як усі, воно дуже сподобалося.

Оскар порився в сумці й витяг пакет. Кінчиками пальців він захопив три печива, розкришив їх і кинув гігантському створінню. Комаха, або чим там воно було, подивилася у бік ласощів. Напевно, не знала, як ставитися до чужої їжі. Нарешті, нахилилася вперед, схопила лапою шматочок і потягла в пащу. Оскар почув, як запрацювали жвали. Ледь покінчивши з першим шматком, істота потягнулася до наступного. Схоже, їй сподобалося. Оскар, що очікував іншої реакції, розчаровано зітхнув. У цього жука міцний шлунок! Юнак вийняв іще печива й кинув його цілком. Одне за одним вони з хрускотом зникли в роті комахи. Тільки після п’ятого печива вона зупинилася. Застигла на декілька секунд, дивно задерла вгору голову, неначе прислухаючись. І раптом різко підстрибнула, оббігла пару кіл і метнулася до Оскара. Той від жаху кинувся убік. Йому здалося, що монстр зараз на нього накинеться і вкусить, але нічого подібного не трапилося. Істота з писком кинулася до рослини. Спочатку юнак вирішив, що вона хоче там сховатися, але комаха вгризлася в кору. За кілька секунд вона вже відгризла досить великий шматок. Оскар зачаровано дивився, як збільшується діра.