Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Я запитав у Тецц, і вона відповіла, що це засновник імперії друулів. Перший друул, як вони його називали.

Свого роду прототип. Їй про нього розповідав батько. Один геніальний винахідник сконструював його як першого робота ще в доісторичні часи й подарував йому життя. Це була перша думаюча й розмовляюча машина у світі, прообраз усіх друулів. За його подобою будувалися нові й більші машини. Розміри статуї вводили в оману, адже насправді він був не більше дитини.

Найперший. Ця думка весь час крутилася в мене в голові. Захоплююча історія. Цей світ, такий небезпечний, холодний і відразливий, але, з іншого боку, він таємничий і чудовий. Тут було стільки нового, що я не помічав, як минає час. Ішли дні. У мене була мож ливість відпочити від труднощів і подивитися живі історії у світних картинних рамках. Вони виявилися дуже цікавими. Одні пригодницькі, інші сумні, але здебільшого дуже дивні. Я дивився їх годинами й не міг відірватися. Увечері рамки вимикалися, я сідав біля вікна й дивився на мерехтливі вогні міста, думав про вас і тужив за батьківщиною. І в такі моменти я розумів, що обов’язково маю повернутися.

На третій день ситуація змінилася. Ми прокинулися від пронизливого звуку. Я підхопився й протер очі. Інші бранці теж прокинулися. Я бачив їхні утомлені й розгублені обличчя. Тецц була вже біля вікна й указувала назовні. «Мерщій сюди! Подивіться!» — кричала вона. Із заходу до в’язниці наближалася хода. По алеї марширували роботи всіх форм і розмірів. Із боків юрмилися цікаві, вони махали прапорцями. Крізь товсті стекла чулися крики. Схоже, машини дуже розхвилювалися. Вони кричали, жестикулювали й метушилися, як мурахи. Наш співкамерник указав на рамку. Замість звичних історій там показували те, що відбувалося ззовні. Чотири великі машини на чолі колони несли щось на кшталт паланкіна, на якому сидів крихітний робот. Упізнати його на такій відстані було важко, але мені здалося, що це стара модель.

Процесія повільно наближалася. Спочатку я подумав, що вони пройдуть повз нас, але роботи розвернулися й попрямували до в’язниці.

Ми притиснулися носами до скла й спостерігали, як хода зупинилася, і чотири машини обережно опустили паланкін на землю. З будинку вийшов поважний робот, судячи з усього, офіційна особа, і привітав прибулого. Я вирішив, що маленький робот негарний. Він був занадто незграбним, та й фарбу можна було б поновити. Загадково все це.

За деякий час двері нашої камери відчинилися, і зайшла група озброєних роботів-охоронців. Вони утворили коридор, яким пройшла делегація поважних на вигляд машин. Першим ішло створіння з металевим вінком на голові.

«Чи є тут хтось на ім’я Оскар?» — запитав робот.

Усі подивилися на мене. Але ж у мене були гарні відносини з усіма в’язнями!

«Тебе хочуть бачити»,— продовжив він і ступнув убік. За ним перебував маленький робот, якого я бачив із вікна. Він пройшов повз машини, і ті йому вклонилися. Раптом мені сяйнуло. Це подібність…

Я підійшов і запитав: «Герон?»

Маленький металевий чоловічок загудів і сказав знайомим голосом: «Автоматизований пристрій Т-301 до роботи готовий».

Оскар замовк і ніжно погладив маленького робота по голові.

У кухні запанувала тиша. Ніхто не сказав ані слова.

Оскар широко посміхався. Він явно насолоджувався ефектом, що його справили ці слова.

— Герон — справжній герой цієї історії,— сказав він.— Без нього в мене нічого б не вийшло.

— Герон? — примружився Гумбольдт.— Але як?..

— Він ішов за нами,— пояснив Оскар.— Увімкнув захисне поле й пішов нашими слідами. Пройшов по лісі два кілометри й ходив навколо купола, поки на нього не звернули увагу.

— А потім?

— Механічні істоти розгубилися від такої зустрічі. Як я зрозумів, вони перевірили його уздовж і впоперек, піддали всіляким тестам. Отримавши результати, центральний комп’ютер міста розхвилювався, відразу ж звелів призупинити роботу й видав офіційний указ. Вірите чи ні, наш любий Герон, цей маленький робот, цей непримітний автоматизований пристрій, виявився предком усіх роботів у місті. Він прототип, перший, як назвала його Тецц. Він загинув під час однієї з машинних воєн, але в пам’яті центрального комп’ютера збереглися документи про нього. За його зразком у минулому,— тобто в нашому майбутньому,— створювалися численні копії, які потім удосконалювалися. Спочатку їх робили люди, потім самі роботи. Машини програмували машини. Початок занепаду людства. І тоді в мене немов завіса з очей спала. Статуя на палацовій площі, ця сорокаметрова скульптура зі сталі й золота,— Герон! — Оскар посміхнувся: — Уявляєте?