Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Усі мовчали. Можливо, Оскар пожартував? Навіть після всього, що вони почули, повірити в це складно.

— Це божевілля! Бути такого не може! — вигукнув Гумбольдт.— У голові не вкладається. Чому саме Герон?

— Якщо не віриш мені, запитай у нього,— запропонував Оскар.— Він записав усю нашу подорож і може підтвердити. Ти знаєш, що брехати він не здатний. Запитай у нього. Усе, що я розповів, правда.

Усі погляди звернулися на маленький автоматизований пристрій, що стояв поряд і дивився на присутніх своїми очима-прорізами. Герон виглядав таким безневинним, таким непримітним, і не можна було навіть уявити, що він колись виявиться винуватцем занепаду людства.

Гумбольдт не знав, що й думати. Але Шарлотта вірила, що Оскар каже правду. Вона знала його досить добре, щоб визначити, коли той починає прибріхувати.

— Добре,— нарешті сказав дослідник.— Перш, ніж я послухаю запис Герона, розкажи свою історію до кінця. Цікаво знати, як машини відреагували на цю рятувальну операцію.

— Залишилося зовсім небагато,— кивнув Оскар.— Герон повідомив друулам про нашу подорож, про те, що мене треба повернути в мій час. Він нічого не додав і нічого не пропустив. Приховати від своїх родичів він нічого не міг, тому що вони його вже перевірили й знали, що відбулося. Вони поцікавилися, чи хоче він повернутися разом зі мною, і Герон відповів ствердно. Відповідь викликала велике хвилювання. Машини просили його залишитися, але він сказав, що не може порушувати порядок речей і хотів би уникнути збоїв у структурі часу. У технічному плані розклав усе по поличках. Роботи погодилися й відвели нас на те місце, де стояла машина часу. Зовсім недалеко від того місця, де ми з Берінгером намагалися її знайти. Ми не бачили її через захисне поле. Машини терпляче чекали, поки ми поринемо, і помахали нам на прощання. Не без жалю, як мені здалося. Гадаю, на них справила враження зустріч із засновником машинного світу. Не хочу приписувати роботам ніяких релігійних почуттів, але вони поставилися до Герона з великою повагою.

— А Берінгер?

— Коли з’ясувалося, що Герон не хоче брати його із собою, Берінгер, природно, вибухнув прокльонами. Та марно. Довелося йому залишитися у в’язниці, щоб згодом стати хатнім звірятком друулів. А може, він утече з Тецц і приєднається до опору. Гадаю, можливо й те, й інше. Але що б він не зробив, мені його не шкода. Після всього, що він накоїв, він заслужив такої долі. Почекайте, я дещо згадав. Мені Тецц дала. Маленький сувенір із майбутнього.

Він поклав на стіл предмет, загорнений у брудну носову хустку, і підсунув до друзів.

— Що це? — запитав Гумбольдт.

— Відкрий.

Дослідник розгорнув хустку й схилився над столом. Сторінка за сторінкою були пописані дрібним почерком. Папір нагадував найтоншу алюмінієву фольгу.

— Книга про друулів, що її написав батько Тецц.

Досить цікава, як мені здалося.

Гумбольдт погортав книгу. На деяких сторінках були приклеєні побляклі газетні статті.

— Подивіться на дату цієї статті,— вигукнув він.— 15 квітня 1918. А от 20 вересня 2012. Ти розумієш, Оскаре, що це таке? Ти приніс історію нашого майбутнього.— Він опустив погляд і досить довго дивився в підлогу, потім підвівся: — Послухайте, ходімо зі мною до класної кімнати. Випийте ще по чашці какао. Мені потрібно повідомити вам дещо важливе.

Д ослідник мовчки стояв біля дошки, схрестивши руки й наморщивши лоба. Шарлотта сиділа поруч із рештою й чекала. Незважаючи на пізню годину, втоми вона не відчувала. Нарешті, Гумбольдт заговорив. Голос у нього був напруженим, начебто він через силу витискав із себе слова.

— Спочатку я хотів би сказати, який я щасливий, що Оскар повернувся живим і неушкодженим. Ви знаєте, що я завжди був проти подорожей у майбутнє через небезпеку не повернутися. Проте, маю зізнатися, що кілька днів тому я й сам здійснив поїздку в майбутнє.

Посмішка Шарлотти зникла.

— Що?

— Будь ласка, повірте, у мене на те були поважні причини,— він провів кінчиками пальців по краю стола.— Можливо, ви пам’ятаєте першу подорож Вілми? Мене дуже цікавило, що трапилося з нашим маленьким другом, і я витратив кілька днів на те, щоб розібрати її записи. На жаль, вийшло погано. Лінгафон записав багато сторонніх шумів, відтак дуже складно було розібрати голос Вілми. Після аналізу записів з’явилося більше запитань, ніж відповідей, і я вирішив виставити таймер на 1915 рік і вирушити в дорогу самому,— обличчя в нього було дуже серйозним.— Оскільки Вілма повернулася з того часу неушкодженою, я припустив, що ризик невеликий. Але те, що спочатку було неясною підозрою, виявилося жорстокою реальністю. Я висадився в місцевості, що не дуже скидалася на ту, якою ми її знаємо. Звідси до озера було зовсім порожньо. Дерева, кущі, будинки, мости, церкви — усе зникло. Дикий, жалюгідний ландшафт, засіяний кратерами та лійками, з яких піднімалася жовтувата пара. Запах стояв нестерпний. Ніколи не зустрічав такого огидного смороду. У легенях палило вогнем, але я вирішив побути довше й дізнатися, що сталося. Цілком очевидно, йшла війна. Удалині виднілася пожежа, піднімалися стовпи диму. Я обернувся, щоб подивитися, що стало з містом. Не уявляєте, яке полегшення я відчув, коли побачив купол рейхстагу! Місто залишилося цілим. Звісно, довкола нього виросла стіна. Метрів із п’ять заввишки, вона захищала місто, як середньовічна кріпосна стіна. Гриміли гармати. Потужна артилерія була спрямована назовні й оглушливо стріляла в оранжеве небо. Вони несли смерть і спустошення. На рівнині боролися дві військові машини на гусеничному ходу. У небі була сила-силенна дирижаблів і літальних апаратів, що посипали землю градом бомб. Не знаю, з ким воювала Німеччина, але це було страшно. Через газ було важко дихати, і я повернувся до машини. Але замість того, щоб повертатися додому, я вирішив спробувати щастя в більш віддаленому майбутньому. Хотілося дізнатися, що сталося після війни і що трапилося з людьми в Берліні. Я дав Герону команду вирушити в 2015 рік, на сто років у майбутнє.