Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Одна істота вийшла з тіні купола. Пересувалася вона на чотирьох ногах, причому задні кінцівки були значно коротшими від передніх. Майже як у горили. Заввишки вона була метрів із десять, але зовсім без хутра. Між величезними передніми лапами я помітив осі, шестірні, гвинти й пропелери, придаткові механізми та зчленування. Голова в нього була напівкруглою, на передній частині розташовувалися два розрізи, схожі на очі, і отвір для носа. Рота в цієї істоти не було. На плечах були дві лампи, які починали світитися, щойно вона починала рухатися. Це видовище мене так заворожило, що я не звернув уваги на двох бабок, що вилетіли з верхньої частини купола.

Я б так і стояв, якби не повернувся Берінгер і не схопив мене за руку. «Що ти робиш? — кричав він.— Ми маємо тікати». І ми побігли. Повз пролітали кущі й дерева, по обличчі хльоскали гілки, я падав, підхоплювався й знову біг по лісі. Навколо почалося пекло. Чулося оглушливе дзижчання та гуркіт, величезні стовбури ламалися як сірники. Чудовисько, схоже на мавпу, прокладало собі шлях, знищуючи все, що траплялося на шляху. Ми бігли щодуху, але це створіння було швидшим. Бабки літали так низько, що я відчував потоки повітря від їхніх крил. Мене схопили й підняли в повітря. Берінгер біг поперед мене й петляв, як заєць. Але це йому не допомогло. Його схопили. І Тецц теж, хоча вона й випереджала нас на кілька метрів. Усіх нас кинули в кошик на спині машини. Зробивши це, істота пішла з лісу й видралася на купол. Не встигли ми зрозуміти, що відбувається, як уже були всередині. Запрацювали важелі, і отвір зачинився. Ми опинилися в пастці!

— О т тобі й на!

— І що трапилося потім?

— Розповідай!

Усім хотілося дізнатися, що ж було далі.

Шарлотта навіть забула, що хотіла пити, і помітила тільки тепер, коли в роті зовсім пересохло. Вона швидко налила собі склянку води й залпом її проковтнула.

— Видовище було просто дивне,— продовжив Оскар.— Уявіть собі, що ви стоїте під освітленим куполом і дивитеся вниз на місто. І не просто місто, а місто майбутнього. Саме в такій ситуації я й опинився. Спочатку я подумав, що це Берлін,— бачив Шпреє, рейхстаг, собор, університет і замок. Але, придивившись, помітив, що місто дуже відрізняється. Замість піщанику, граніту й мармуру всі будинки були побудовані з металу. Залізні будинки, мідні мости й сталеві вежі, по яких раз у раз пробігали електричні розряди. Я побачив статуї, в яких були увічнені механічні створіння. Напевно, роботи, які зробили щось видатне. Вулиці, алеї, провулки й набережні, по яких снували металеві істоти,— усе було з металу. Через таку кількість металу складно було зорієнтуватися. Повсюди відблиски, відбиття, сяючі поверхні. Важко сказати, де починався один будинок і закінчувався інший.

Я розгубився. Незабаром зрозумів, що людей тут зовсім не було. Все це машини. Двоногі, чотириногі й шестиногі машини. Були навіть кулясті механізми й механічні багатоніжки. Вони йшли на роботу, ходили по магазинах, розмовляли одне з одним. Начебто звичайне місто, тільки от людей у ньому не було.

— Не може бути! — прошепотів Берт.

— Тс-с-с! — шикнув на нього Гумбольдт.— Помовчи, Берте. Дай йому розповісти.

— Берінгер щось побачив і показав мені,— говорив далі Оскар.— Поки нас тягла по місту гігантська мавпа, перед нами пройшла дивна група. Той, хто йшов попереду, безсумнівно, був роботом. Він тримався на двох ногах, був одягнений у костюм і капелюх, що його він піднімав на знак вітання, та ще й із ціпком у руках. Поряд із ним було ще одне створіння. Мені довелося гарненько придивитися, щоб зрозуміти, що ж привернуло увагу Берінгера. Це була людина. Дівчина, ненабагато старша від мене. На ній була рожева сукня, білі черевички й шалик. Можна було б прийняти їх за добрих друзів, якби не мотузка, на якій робот вів дівчину.

— Мотузка?

— Вона була свійською твариною,— багатозначно подивився на Шарлотту Оскар.— Щоразу, коли вона йшла занадто повільно або хотіла поговорити з кимсь зі своїх родичів, механічний хлопець смикав мотузку.

Я був вражений. «Що тут відбувається? — запитав я в Тецц.— Це друули?»

Власне, відповідь і так була зрозумілою. Тецц поділилася зі мною інформацією. Друули не тільки полювали на людей, ловили й продавали їх, але й використовували їх для власного задоволення. Деяким, звісно, доводилося працювати, але більшість служила для декоративних цілей. Іноді їх навіть змушували виконувати дурні трюки. Деяких використовували як прислугу або рабів.