Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Ні кротячих нір, ні прогалин. Усі стеблинки однакової довжини, начебто під лінійку підстрижені. Та й ліс виглядав дивним. Жодна гілочка не стирчить, жодного жовтого листочка. Природна стіна з пишної зелені. Схоже…— Оскар задумався: — …на штучне. Як англійський сад.

Я зібрався з мужністю й ступив на ідеальну зелень. З’явилося дивне відчуття. Начебто я потрапив на заборонену територію. У голові промайнуло, що має бути якийсь захист, міни або щось таке інше, але ніяких слідів не було видно. Спочатку я йшов дуже обережно, але коли зрозумів, що нічого не трапиться, пішов сміливіше. Садівник не з’явився, сигналізація не ввімкнулася. Нічого страшного.

Я обернувся й подав Берінгеру знак рушати за мною.

Він був таким блідим, що обличчя його буквально світилося на тлі лісу. Видно було, з яким небажанням залишає він укриття лісу і йде до мене. Коли він підійшов зовсім близько,— тремтячий, обірваний,— я здивувався, як міг його боятися. Але потім згадав про його боягузливий постріл, як він вистежував нас і застрелив Елізу, і моє співчуття випарувалося.

Купол височів перед нами, як величезна стіна зі скла й сталі. Окремі елементи так майстерно з’єднувалися один із одним, що нагадували аркуш паперу.

Скло, метал, метал, скло й далі те ж саме. Я простягнув руку й торкнувся поверхні. Тепла. Можливо, від сонця, а може, від внутрішнього джерела енергії. Кінчиками пальців я вловив легку вібрацію. Приклав вухо до стіни й прислухався. Нічого. Тільки ця вібрація. Неначе вухо торкалося живота величезного кита. Ми пішли уздовж купола, але не знайшли ні отвору, ні дверей. Конструкція була цілком бездоганною. Бездоганною, одноманітною та нудною.

Нарешті, Берінгер отямився й заговорив.

«Десь має бути вхід,— сказав він.— Не може бути, щоб не було жодних дверей». Не встиг я його втримати, як він розмахнувся і впечатав черевик у стіну.

— Ні! — вирвалося в Шарлотти.

— Так,— посміхнувся Оскар.

— Як можна бути таким дурним?

— Я теж задавався таким питанням, але непоправне вже трапилося.

— Що саме?

— На узліссі я помітив рух. Штовхнув Берінгера й указав нагору. За двадцять-тридцять метрів від нас із хащі виринула фігура. У розфарбованій червоно-чорній масці, обвішана шкурами, листям і шматочками кори, так що більше нагадувала тварину. Але було ясно, що це людина. Дуже маленька людина.

Незнайомець досить довго стояв, потім підняв руку й помахав. Коли ми не відреагували, він відкинув маску. Виявилося, що це не він, а вона. Дівчинка. Років десяти або одинадцяти. Круте чоло, кирпа з ластовинням. Очі перелякані. Коли вона підійшла ближче, я помітив, що в неї дуже світла шкіра, майже як в альбіноса.

— Хто такий альбінос? — поцікавився Мицик.

— Жива істота, у шкірі якого відсутні пігменти,— відмахнувся Гумбольдт.— Мене цікавить, що було під куполом. Дівчинка вам нічого не розповіла?

— Зачекай,— відповів Оскар.— Я саме до цього підходжу. Вона розмовляла нашою мовою, хоч і з дивним акцентом. Крім того, вона дуже гнівалася через те, що ми влаштували. Дуже боялася чогось, що називала «друули».

— Друули? — Насупився дослідник.— Ніколи не чув.

— І я теж. А вона навіть здивувалася, що ми не знаємо такого. Дівчинку, до речі, звали Тецц.

— Дивне ім’я.

Оскар розсміявся:

— Вона теж уважала, що ми дуже дивні, повірте. Особливо, коли я сказав, що хочу потрапити в купол. «До друулів? Ви з глузду з’їхали,— вигукнула вона.— Продовжуйте, якщо хочете, але я йду. Не хочу, щоб мене знову замкнули».

Я її утримав. Сказав, що ми не місцеві й не знаємо, хто такі друули. Вона видала ще кілька дивних назв: наноботи, трекери, женці, збирачі, будівельники й охоронці. Можете уявити, як нерозумно я виглядав.

— Ще як можемо,— посміхнулася Шарлотта.

— Погляд у Тецц став недовірливим. Вона уважно мене оглянула й запитала, чи не птахи ми. Аж тут пролунало виття. Начебто сирена ввімкнулася. Потім почувся тріск. У Тецц від жаху очі стали круглими. Не кажучи ні слова, вона розвернулася й кинулася в ліс. Тепер мені стало по-справжньому страшно. Ми з Берінгером перезирнулися й побігли за нею. Коли добігли до узлісся, я озирнувся. Мене долала цікавість. На куполі з’явилася тріщина, потім метрів за двадцять від неї — ще одна. Вони йшли зверху вниз і ділили купол на три частини. Поки я дивився, тріщини стали ширшими, середня частина висунулася вперед, як шматок торта. Я стояв, як паралізований. Усередині цього торта були якісь величезні істоти. Я так здивувався, що забув про те, що потрібно ховатися.