Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Машина була покрита товстим шаром льоду. Клубочилася пара, лунало шипіння. Пролунав голосний тріск. З’явилася тріщина й почала збільшуватися. На підлогу посипалися товсті шматки крижаної кірки. Оскар вислизнув у темряву. Із гуркотом відчинився люк.

Оскарові довелося добряче придивитися, щоб переконатися, що перед ним справді був батько. Ця людина була схожа скоріше на бурлаку. Брудний одяг, розпатлане волосся й неохайна борода. Рухи такі повільні, начебто він страшенно втомився. Потім він, нарешті, обернувся.

Оскар злякався.

Лівий рукав куртки був відірваний і щільно затягнутий навколо передпліччя. Тканина була засіяна темними плямами, схожими на засохлу кров. На штанях були такі ж самі плями. Гумбольдт поранений, але, здається, може вибратися з машини самотужки. Оскар подумав, чи не потрібна, часом, батькові допомога. Але тоді доведеться відкрити свою присутність. Юнак згадав таємничу поведінку дослідника й вирішив не показуватися тому на очі.

Гумбольдт, Вілма і Герон вийшли з машини часу. На лаковому покритті робота виднілися подряпини й діри. Виглядав він дуже пошарпаним. Загалом, усі троє здавалися стомленими, навіть Вілма. Вона дзьобнула Гумбольдта в ногу, і той узяв її на руки. Птах сунув дзьоб у згин його ліктя й відразу заснув. Дослідник узяв лампу й вийшов із хатини. Накульгуючи, він рушив у напрямку будинку слідом за Героном.

Оскар іще довго не зважувався поворухнутися, але потім пішов за ними.

Неділя, 13 червня 1895…

Т овсті фіранки були зшиті як зі шкіри. Крізь них не проникав жоден промінь світла. Тільки там, де вони змикалися, можна було роздивитися світлу смужку. Над робочим столом висів газовий ріжок, освітлюючи стіл. Решта кімнати потопала в темряві.

Берінгеру знадобилося досить багато часу, щоб очі звикли до тьмяного освітлення. Незабаром він міг розрізнити контури книжкових полиць, секретера й декількох великих картин на стіні. Багатий будинок, промайнуло у нього в голові, але нічого більше подумати він не встиг, тому що його запросили зайти. Радник міністерства Натаніель Штрекер сидів за столом і уважно на нього дивився. Впливова людина. Велике цабе в уряді. Права рука канцлера. З таким краще не псувати стосунки.

Його син Карл був студентом юридичного курсу. Багатенький спадкоємець, незмінна жертва бідних однокурсників, які перетворили його життя на пекло. Коли справа набувала серйозного оберту, він ховався за татуся, і той усе влаштовував. У минулому Берінгер виконав для нього кілька замовлень. Пристрахати непокірливого професора, трохи поліпшити оцінки, допомогти уламати дівчаток,— щось подібне. Але зараз справа полягала інакше. Цього разу музику замовляв Берінгер.

Штрекер був огрядним чоловіком із великою лисиною та бакенбардами. Сірі штани, сірий жилет, біла сорочка, кишеньковий годинник, запонки, ідеально зав’язана краватка — все це було найкращої якості.

Берінгер був упевнений, що його пустили тільки тому, що за нього попросив Карл.

Штрекер відкашлявся.

— Мій син сказав, що у вас до мене якась справа, пане?..

— Берінгер.

У правому оці блиснув монокль. Штрекер указав на стілець навпроти.

— Будь ласка.

Берінгер сів. Почувався він ніяково. Удома, у своєму оточенні, він був хазяїном. Там усі танцювали під його дудку, його слово було законом. Тут же він тільки лакей. Ніщо, ніхто. Струп на коліні, бруд під нігтями. Такі, як Штрекер, обертаються в інших сферах. Одна тільки картина за спиною коштує більше, ніж Берінгер заробив за все своє життя.

— Можна поцікавитися, що вас до мене привело?

— Я…— Берінгер відкашлявся. Він не знав, як почати. Штрекер не зводив із нього очей і в той же час крутив у пальцях щось на кшталт медальйона або талісмана. Таке враження, що монокль дозволяв йому бачити людей наскрізь.— Я продаю інформацію. Імовірно, вас це зацікавить.

— Інформацію? — уп’явся в нього поглядом Штрекер.— Мій син знає, про що йдеться?

— Я йому тільки натякнув. Сказав, що хочу говорити безпосередньо з вами.

— Мені не подобається, що син плутається з такими людьми, як ви, але це його справа. Зрештою, він уже досить дорослий. І досі, здається, ви справно виконували свою роботу.

— Дію, як умію,— відповів Берінгер.— І тримати язик за зубами в мене добре виходить.

Штрекер кивнув.

— Поки ви не вплутуєте моє ім’я у свої брудні оборудки, я можу це терпіти. Однак мене ви не залякаєте. У швидкому майбутньому в цій країні подме інший вітер. Настають дні хаосу, мародерів і паразитів. Але якщо бур’яни швидко розростуться, ми дуже швидко вмикаємо світло, якщо ви розумієте, про що я кажу,— він клацнув пальцями.