Томас Тімайєр - Закон Хроноса

— Автоматизований пристрій Т-301 уміє поводитися з високою напругою.

— Тоді вперед,— дослідник ляснув залізного чоловічка по плечу й відступив убік.

Схоже, єдиною істотою, яка не злякалася кристала, була Вілма. Вона залишилася поряд із Героном і з підозрою стежила за кожним його кроком.

— Не розбий світне яйце…

— Це не передбачене. Рухи Герона запрограмовані з точністю до мікрометра.

— Завжди може статися помилка…

— Не в мене.

Вілма фиркнула. Здається, упевненість Герона дратувала її. Робот вийняв кристал своїми величезними металевими руками й попрямував до цоколя. Там була камера, облицьована зсередини чорним металом. «Можливо, свинець,— подумав Оскар, а можливо, ще якийсь маловідомий матеріал». Герон помістив кристал усередину й закріпив його. Потім зачинив дверцята. Пролунало низьке гудіння.

Гумбольдт обернувся, оглянув панель управління і вдоволено кивнув.

— Зроблено,— сказав він із видимим полегшенням.— Настав важливий момент. Настав час здійснити першу пробну подорож.

Субота, 12 червня 1895…

Х айнц Берінгер подався вперед, вийняв із коробки сигару й запалив її. Очі кольору сталі ні на мить не випускали з виду хлопчиська.

— Стоп, стоп, стоп, не так швидко. Один по одному. Розкажи точно, що відбулося.

— Я вже говорив… Штука запалала. А потім почала обертатися. Швидше… Я взагалі… Я ще ніколи нічого такого не бачив.

Берінгер затягнувся й випустив дим просто в обличчя хлопчика. Із трактиру долинали сміх і дзенькіт склянок. Завіса трохи приглушала шум.

«Лісоруб» був другим будинком Берінгера. Тут він займався своїми справами, тут зустрічався з інформаторами. Вороги назвали б це місце штаб-квартирою злочинної організації, але сам Берінгер уважав інакше. Він займався імпортом та експортом, тобто регулював потік інформації від своїх клієнтів. Те, що в трактирі завжди було повно народу, йому не заважало — навпаки, через шум, що влаштовували відвідувачі, його неможливо було підслухати. І цю обставину клієнти дуже цінували, адже ніхто з них не хотів, щоб їхнє ім’я виявилося пов’язаним із подібною організацією. Через те, що в трактирі було багато людей Берінгера, ймовірність того, що сюди завітає жандарм або чиновник карної поліції, була невеликою. А якби таке раптом трапилося, Берінгера відразу б попередили.

Він іще раз затягнувся.

— Отже, Гумбольдт зачинив дверцята?

— Так.

— І що потім?

— Потім він повернув вимикач. Угорі панелі управління. Замигтіло дуже багато вогників,— хлопчик засовався, начебто на стільці хтось розсипав рис. Нескладно було зрозуміти, що почувається він не дуже затишно.

Берінгер посміхнувся. Потрібно знати, на який важілець надавити.

— Потім машина запрацювала?

— Так, ще й як! Можна було навіть побачити, як у повітрі з’явилися іскри. Ця штука начебто ожила.

— Що далі?

— Потім вони взяли Вілму… це пташка Гумбольдта… і дивного залізного чоловічка й посадили їх усередину. У Гумбольдта було двоє годинників. Один він залишив собі, інший поклав у футляр. І тут почалося.

— Що почалося?

— Якби я міг сказати…— хлопчик подивився убік, начебто в нього з’явилося бажання негайно розчинитися в повітрі. Можливо, йому здалося, що до трактиру завітав хтось із його друзів і помітив його. Але, швидше за все, йому просто було неприємно, що за ним стояла людина в чорному й відкидала на нього тінь.

Берінгер посміхнувся. Таке враження його людина справляла на всіх.

— Напевно, твоя пам’ять покращиться, якщо горло не буде таким сухим. Дозволь мені щось тобі замовити. Паулю!

Як хазяїн примудрявся розрізняти в такому шумі голоси, залишиться, мабуть, таємницею, яку він забере з собою в могилу. За кілька секунд крізь завісу показалася кругла голова.

— Чим можу служити, пане Берінгер?

— Пиво для мого юного друга й подвійну порцію горілки для мене.

— Дуже добре.

Не встиг хазяїн піти, як відразу з’явився знову й поставив на стіл напої.

— На здоров’я, пане Берінгер,— пробурмотів він і зник.

Хлопчик із нещасним видом подивився на пиво, потім зітхнув і зробив ковток. Берінгер узяв стопку й залпом випив. І ледве відсапався — горло немов вогнем обпалило. Але за мить печіння зникло, й по тілу розлилося приємне тепло.

— Уже краще, правда? А тепер розповідай, що ж саме там відбулося.

— А… Ця штука… Ця машина почала рухатися.

Три кільця так швидко оберталися, що в мене запаморочилася голова. Здається, вони ще й світилися…