Максим Кідрук - Подорож на Пуп Землі. Т. 1

— Максе… — стурбовано озвався Ян, помітивши, що я став навколішки перед входом до могили. — Максе, не треба…

Я мовчав, пильно обдивляючись краї отвору. Єдине, що мене турбувало в той момент: чи зможу я протиснутися всередину.

— Максе, навіть не здумай, — не вгавав мій товариш. — Ти вже поліз в одну могилу коло Кауачі. Ти що забув, що потім сталося? Чувак, схаменись! Нам сьогодні ввечері їхати в Арекіпу. Якщо, не приведи Господи, в автобусі з тобою станеться те ж саме, що й у хостелі в Насці, пасажири повісять тебе на першому ж ліхтарному стовпі при дорозі!

«Остання сосиска на сніданок була зайвою, — тим часом міркував я. — І булочку до чаю можна було не їсти…». А потім я голосно прицмокнув і подумав: хіба я не козак, чи що? Хіба то я дарма перся сюди з іншого кінця світу, намотавши добрих шістнадцять тисяч кілометрів? Щоб оце просто подивитися на кам’яні кругляки на високогір’ї коло Пуно? Дзуськи! Відтак я вирішив ризикнути і спробувати.

Втім, перед проникненням усередину сійюстанських баштових могил треба було вжити деяких заходів безпеки.

— Чувак, — діловито звернувся до Яна.

Мій товариш метався з боку вбік, не знаходячи собі місця.

— Максе, не треба! Я тебе заклинаю, не роби цього!

— Чувак, не панікуй! Якщо я раптом почну чортихатися, значить я застряг. Ти тоді хапай мене за ноги і витягуй з дірки. Зрозумів?

— Зрозумів, — приречено прошепотів чех.

Відтак я гучно видихнув з легень повітря, втягнув живіт і рішуче встромив макітру в неширокий отвір. Плечі ледве втиснулись у прохід. Утім, якщо протиснулися плечі, логічно міркував я, значить, пролізу весь. Я глухо сопів і насилу поставив тулуб під кутом, щоби плечі зайняли діагональ квадратного отвору. Попри це мене стиснуло так, що я не міг дихати і ворушити руками. Я просувався вперед тільки завдяки тому, що відпихався ногами від землі.

— Чувак, а якщо вона завалиться, тебе витягувати чи ні? — репетував ззовні Ян. — Тобі ж може голову так причавити, що ти вже ніколи не лаятимешся… А раптом там змія і вона вкусить тебе за морду? Га?… Чувак, якщо там раптом буде мумія, не чіпай її голову! Тільки не торкайся до голови! Чуєш мене? Лиши всі черепи на місці!

Зрештою, моя довбешка досягла вільного простору. Я востаннє відіпхнувся ногами і ввалився у внутрішню порожнину вежі. Земля піді мною дихала мертвотною сирістю. Я обережно поводив довкола себе руками, але не знайшов нічого вартого уваги.

— Тут порожньо! — крикнув я крізь отвір, щоб заспокоїти свого напарника. — Ні змій, ні черепів.

— Хай йому грець, — полегшено зітхнув Ян. — Добре, що нема черепів.

Я звівся на ноги і підсвітив мобілкою. Башта всередині була зовсім іншою. Як виявилось, стіни поховальних веж складаються з двох абсолютно різних шарів. Зовнішній шар є гладеньким циліндричним муром, сформованим з ідеально припасованих один до одного каменів. На противагу йому внутрішній шар складається з необроблених каменів, що направлені гострими кінцями всередину башти. Всередині було не так уже й темно: внутрішні стіни вежі звужуються догори, лишаючи на самому вершечку невеликий отвір, через що складається враження, ніби кам’яна кладка от-от завалиться і перемеле мої кістки на шматки.

У вежі було холодно, вогко і, чесно кажучи, нецікаво, тому вже через хвилину я зібрався лізти назад. Однак, виконати це виявилось непросто. Через величезну товщину стін на долівці лишалося зовсім мало місця, тому я не міг лягти й випростати ноги, щоб нормально відіпхнутися. Крім того, отвір зсередини був значно меншим — протиснутися було непросто.

Врешті-решт, звиваючись, наче вуж, подумки картаючи себе за недоречну заповзятливість під час снідання, я виповз з башти назовні. Ян стояв поодаль і нарочито дивився кудись убік, усім своїм виглядом показуючи, що він ніяк не причетний до щойно звершеного акту вандалізму.

Потому я заліз у ще одну башту, знову не виявивши нічого цікавого. Вочевидь, усі мумії, яких не вкрали шукачі скарбів, давно розтягли по музеях. Затим я заліз на кручу над озером і довго дивився, як у воді пропливають відображення хмаринок.

Увесь цей час щось трохи мене гнітило. Здавалося, ніби чийсь сердитий погляд буравить мою спину, ввірчується в легені і доходить аж до серця. Я різко підвівся, крутнувся круг себе, але не побачив нічого, окрім древнього напівзруйнованого муру, похиленої вежі вдалині та синього неба, де-не-де затягнутого вузькими хмарами. Втім, гнітюче відчуття не зникло, а навіть посилилося. Мені вже ввижалось, що за мною спостерігає не одна пара очей.