Максим Кідрук - Подорож на Пуп Землі. Т. 1

У такі моменти я зазвичай починаю згадувати Україну і роздумувати про те, якого дідька поперся у таку далину. Парадокс: кілька місяців тому я немов очманілий мріяв потрапити до Перу, а ось тепер, сидячи у пекельному автобусі в самому серці перуанських Анд, котрий з останніх сил переповзав безіменні перевали, я тихо чортихався і з невимовною насолодою уявляв, що у цю мить міг би робити в Києві. Певно, пішов би у кіно в «Блокбастер». Або гуляв би Оболонською набережною. Або просто валявся б у ліжку і читав якусь цікаву книгу, скажімо, про подорожі в Перу…

Світанок не приніс полегшення, хіба що дихати стало трохи краще.

Поїздка розтяглася на сімнадцять годин, і лиш о першій пополудні, бліді, охлялі та вимучені, ми прибули в Куско — серце інкської Імперії. При в’їзді з розпростертими руками нас зустрічала височенна бронзова статуя Інки Пачакутека, встановлена на вершині двадцятип’ятиметрової башти.

Після мандрів північними та центральними районами Перу, під час яких я відкрив для себе цивілізації Моче, Чіму, імперію Уарі, в мене склалося враження, що слава інкської цивілізації — то лиш мильна бульбашка, надута істориками через те, що саме Інки були останнім народом, який панував у Південній Америці до навали іспанців. Про Інків знають найбільше тому, міркував я собі, бо їхніх твердинь збереглося найбільше, їхня мова живе до сьогоднішнього дня, а легенди та перекази ще й досі передаються від дідів до онуків за родинними вогнищами десь високо в горах.

Одначе перша ж монументальна інкська споруда, яку мені довелося побачити, розвіяла всі мої сумніви. За якусь мить я усвідомив, що такого не робив ніхто: ні Моче, ні Чіму, ні навіть цивілізація Наски.

Саксайуамбн (ісп. Saqsaywamбn або Saqsayhuaman, читається як «sexy woman» [74] Сексуальна жінка (англ.). , з мови кечуа перекладається як «ситий яструб») — перша інкська фортеця на нашому шляху. Після нетривалих розпитувань виявилося, що руїни фортифікаційних споруд знаходяться по сусідству з нашим хостелом, відразу за північною околицею Куско.

Твердиня розташовується на висоті 3701 метр, майже на чотириста метрів вище від центру Куско, тож незважаючи на те, що на карті фортеця замалим не впирається в місто, підйом до неї виявився нелегким та тривалим.

Гірська хвороба, до якої ми з Яном встигли трохи адаптуватися в еквадорських Андах, в околицях високогірного Куско підступила з новою силою. Низький тиск, розріджене повітря викручували нас на всі лади. Практично нульова прохідність гірських стежок підливала масла у вогонь, висмоктуючи з нас останні сили. Кожних п’ять хвилин ми спинялися віддихатись і присідали обабіч широких сходів, добряче подзьобаних часом, що нескінченним полотном здіймалися вгору до таємничих мурів. Ці вимощені каменями приступки, як і багато інших доріг довкола Куско, будували ще Інки.

А проте, щойно узрівши перший виступ могутньої фортеці, я блискавично забув про кисневий голод та біль у м’язах. Підійшовши упритул, я пильно роздивлявся височенний мур, водив по ньому руками і просто не міг повірити власним очам. Величезна кам’яна стіна, що тягнулася на сотні метрів удалину, була збудована так, що між окремими брилами не можна було просунути листок паперу.

Очевидно, без додаткової підгонки та чистового шліфування виготовити брили, які ідеально прилягають одна до одної, неможливо. А це означає, що кожен камінь у стіні фортеці спочатку приміряли на його місце, потім знімали і шліфували, потім знову вставляли у стіну, знову знімали, і так до тих пір, поки велетенська брила ставала у мур, наче пазл у картину. На словах це просто, а от яким чином зняти з висоти десяти-дванадцяти метрів гладенький камінь без жодного виступу вагою у сорок-п’ятдесят тонн? При цьому також слід враховувати, що Інки не мали металевих знарядь, а отже, не могли використовувати достатньо міцні та довгі важелі.