Максим Кідрук - Подорож на Пуп Землі. Т. 1

— Наші звірі їдять ось цей жовтий метал. Вони зараз голодні, однак не бажають, щоб хтось спостерігав за ними під час трапези. Залиште їжу перед ними і забирайтеся геть!

Перелякані індіанці зібрали всі золоті вироби, які тільки могли знайти, поскладали їх перед кіньми і поквапилися вшитись якнайдалі. Після того як вони пішли, іспанці порозпихали золото по кишенях, а тоді… покликали Інків назад:

— Коні все ще голодні. Ви не догодили нашим звірям. Мерщій несіть ще «їжі»…

Я прокинувся від того, що задихаюсь.

Спливло трохи більше двох годин відтоді, як ми залишили Наску, загадкову перлину перуанської пустелі, і знову подерлися в Анди. Звісно, я не сподівався, що п’ятнадцятигодинна дорога з низинної Наски до високогірного Куско видасться легкою, проте реальність перевищила мої найгірші сподівання.

Коли я сідав у Насці в автобус, в салоні буквально не було чим дихати, цифровий термометр над вхідними дверцятами показував +29 °C, по вікнах збігали тонкі струмки сконденсованої вологи. Зате через дві години, коли за вікном проступили похмурі громади гір, а з неба опустилася ніч, в салоні різко похолодало. Я й досі не можу з’ясувати, у чому крилась проблема. На вигляд автобус був новим та сучасним — довжелезний двоповерховий «Mercedes Marcopolo» з вентиляцією, усілякими кнопочками та яскравими цифровими табло. Можливо, подумав я, перуанські водії просто не знають як ним користуватися? Щоправда, мені вистачило п’яти хвилин, аби розібратись, що нічого з отого high-tech не працює. Вентиляційні канали не відкриваються, лампочки місцевого освітлення не реагують на жодні маніпуляції з кнопками, навіть крісла не розсуваються. Все без винятку — муляж. Крізь вікна зі свистом задувало холодне гірське повітря, температура в салоні стрімко падала.

Тож ми їхали дуже високо в горах, і я прокинувся від того, що почав задихатись і цокотіти зубами від холоду. Дихалось неймовірно важко. Серце билося часто, але якось немов притишено, мляво качаючи жилами застиглу кров. Не зволікаючи, я стягнув з себе шорти і натяг джинси. Серцебиття ще більше пришвидшилось, до глотки підступила нудота. Ян, поки я спав, встиг напнути на голову в’язану шапочку (пригадую, у Стокгольмі я страшенно кепкував з нього, коли побачив, що він бере її з собою в дорогу) і застебнув під самісіньку шию куртку.

Потривожений моїм вовтузінням, чех прокинувся і розплющив одне око.

— Що, мавпочко, холодно? — спитав він, награно поправляючи шапочку.

— Х-х-холодно, — пробубнів я.

- І дихається важко?

— Ага. Так наче в горло вати напхали.

— А в мене задниця стала ніби чавунна, — буркнув чех і відвернувся до вікна.

Я притиснув коліна ближче до грудей, щоб зберегти останні крихти тепла, і марно хапав ротом розріджене повітря. Незалежно від того, хто чи що було нашим творцем — Всевишній, еволюція або ж звичайна випадковість — вони не думали про те, що людина, не вміючи літати і бігаючи чи не найповільніше серед усіх ссавців-хижаків, зможе протягом кількох годин видряпуватись на чотири тисячі метрів вгору. Боженька, на жаль, не міг передбачити, що у нас будуть автобуси, тому наш організм не проектувався для таких навантажень.

Я не знав, де ми знаходимось, — за вікном пропливала глейка чорнота, з якої лиш іноді проступали неправдоподібні обриси кострубатих скель, однак на карті Перу я нагледів кілька перевалів вздовж нашого маршруту, висота яких перевищувала чотири тисячі метрів.

Ще через годину температура в автобусі опустилась до +12 °C. Пасажири-перуанці, звісно, не вперше їздили цією дорогою і утеплялися на ходу хто як міг: хтось натягав на голову кілька шапок одночасно, інші обмотувалися шарфами, з головою куталися в ковдри та пледи. Мені не було чим утеплятися, тому мене били дрижаки, наче африканську мавпу в київському зоопарку. Я цокав зубами і розмірковував про те, що за нормальних умов температура +12 °C в принципі є цілком комфортною. Щоправда, за нормальних умов я нормально вдягнений, нормально нагодований і постійно рухаюсь. Цього разу все вийшло навпаки: я був голодний, немов ціла зграя вовків, не мав ні шапки, ні куртки, і змушений був, затиснутий між двома сидіннями лежати скоцюблений наче ембріон, підібгавши ноги аж до підборіддя.

На кріслі переді мною безперервно рюмсало немовля. Мати годинами намагалася заспокоїти дитину, тихо співаючи якихось дивних, певно, інкських пісень, поки знеможена не заснула сама. А немовля продовжувало ридати. Позад мене якогось дядька закачало і він через кожні п’ять хвилин гучно спорожняв шлунок у чорний кульок між ногами. Від водійського місця долинало приглушене дренчання радіо.